BooksUkraine.com » Сучасна проза » Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко 📚 - Українською

Читати книгу - "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"

115
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни" автора Тимур Іванович Литовченко. Жанр книги: Сучасна проза / Публіцистика. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 46 47 48 ... 138
Перейти на сторінку:
ти зовсім як твій нікчемний пройдисвіт-батько – займаєшся нікому не потрібними дурницями.

Він був не просто вражений, а розчавлений словами матері, отож кинувши на ліжко свої почесні трофеї, розплакався, як дівчисько, і втік на вулицю.

Але там його зустрів дядько Сашко. Дізнавшись про причини засмучення свого маленького помічника, він купив для Марека дорогущий «Київський» торт, ціле кіло шоколадних цукерок «Червоний мак», ящик газованої води «Буратіно» і скликав до себе всіх дворових хлопчаків, щоб відсвяткувати видатну перемогу свого талановитого учня. Це стало неабиякою розрадою. Тим не менш відтоді нехай невеличку, але тріщину дали його відносини зі Спартаком: хоча останній абсолютно щиро привітав друга з перемогою, все ж таки не надто приємно, коли когось постійно ставлять тобі за приклад – навіть якщо це твій давній приятель…

Вже навчаючись у старших класах, Марек зайнявся боксом. Він навіть виграв змагання Подільського району Києва серед спортсменів-юніонів! Тренер радів і пишався молодим обдаруванням, але матір похвалила його знов-таки скупо, натомість наголосивши на успіхах старшого брата і попросивши підналягти на навчання. І юнак кинув спорт…

Коли йому виповнилося шістнадцять, Марек при отриманні паспорту змінив прізвище з «Чмут» на «Менжик». Дізнавшись про це, мама Віта довго плакала, кричала і погрожувала виселити молодшого сина з квартири. Але Марек доволі прохолодним тоном відповів, що в такому разі піде жити до дядька Сашка. А коли вона влаштувала вже справжню істерику, звинувачуючи його в невдячності та черствості, а потім знову почала нахвалювати Любомира, відповів дуже просто:

– Любомир, як і ти, мамо, – Чмут, а я – Менжик, як батько. І цим я вигідно відрізняюся від вас. Був би батько поруч – він би оцінив мої досягнення і, звісно ж, зрозумів би мене.

Лише тоді мама Віта замовкла й залишила сина у спокої.

Любомир закінчив школу з відзнакою, вступив до КІНГа (як за радянських часів називався КНЕУ), навчаючись в інституті – йшов на «червоний диплом». Усе в ньому було прекрасно і гармонійно, окрім його нікчемною нареченої – Світланки Азової. Онука генерала, дочка головного постачальника однієї з численних «поштових скриньок», владна, заздрісна персона – вона не вирізнялася ні розумом, ані красою, однак міцно тримала Любомира в своїх чіпких, хижих і жадібних рученятах.

Ще у восьмому класі Світланка пообіцяла вийти за нього заміж, і хлопець сумлінно навчався за неї і за себе. Але потім… передумала і відклала заміжжя: сказала, що вирішила спочатку здобути вищу освіту. До речі, було б непогано, щоб вони навчалися удвох і у виші!.. Був скандал, з’ясування стосунків і образи, але в підсумку Світланка все ж таки вмовила Любомира на цю авантюру також. І тепер вона (його стараннями!) вчилася в престижному інституті, при цьому незмінно обіцяючи вийти за Любомира заміж. Просто щоразу, коли підходив призначений заздалегідь термін, знаходилася чергова поважна причина знов і знов переносити весілля…

Що ж до Марека, той давно вже перестав боротися за увагу мами Віти. Хлопець просто жив тихим власним життям і не сперечався, коли вона намагалася напутити молодшого «нездару». Він тільки мовчки кивав… і все робив по-своєму. Марек добре бачив, як мама буквально лізла геть зі шкіри, щоб тільки забезпечити їх з братом усім необхідним. Вона позичала в борг, працювала понаднормово, іноді просто падаючи з ніг знесиленою. Нервувала й плакала ночами. Носила лише пару вицвілих, старих і давно не модних суконь, а ще древнє пальтечко, яке, напевно, купував їй ще батько. Весь час ремонтувала й надраювала до блиску криві стоптані черевики, які спотворювали її красиві стрункі ноги замість того, щоб купити нові.

«Але ж вона ще не стара і могла б знов вийти заміж!» – думав юнак. Він завжди допомагав мамі Віті як тільки міг: ще починаючи з молодших класів, розносив замість неї пошту, прибирав квартиру, ходив по магазинах, а по суботах рано-вранці, коли Любомир міцно спав, разом з матір’ю біг на базар, а потім слухняно тягнув додому непідйомні сумки з продуктами.

* * *

Сталося це ще в березні 1979 року. Щойно прийшовши на роботу, Вікторія Борисівна несподівано зблідла й гепнулася на стілець, з якого тихо сповзла на підлогу. Перелякана завідувачка поштовим відділенням викликала «швидку». Цілий тиждень поштарка провалялася в лікарні, аж доки не оговталася бодай трішечки. Вивчаючи всі її аналізи і кардіограми, старенька лікарка лише сумно похитала головою, виписала їй направлення в санаторій на оздоровлення і підбила підсумок:

– Тобі, дочко, було б найкраще роботу поміняти, а поки що поїдь на море. Бо те, що сталося, – це ще «квіточки». А так, чого доброго, все може обернутися або інфарктом, або інсультом.

За вечерею мати повідомила про це синам. Любомир із захватом мовив:

– Так, мамунечко, тобі обов’язково треба поїхати на море! Ось Світланка з батьками в липні збирається в Сочі в пансіонат…

Почувши таку новину, Марек саркастично пожартував:

– Світлана, отже, на море, а тебе що – не беруть із собою, братику?

– Світланці путівку купили батьки. А я не їду, бо у мене повно справ на кафедрі. Та й за їхньою дачею комусь доглянути треба – полоти і поливати город, за садком доглядати.

– То що, ти у них вже халявним садівником став?! І саме тому тебе в Сочі не беруть, еге ж?!

– Мареку, та яке тобі!.. – Любомир аж захлинувся словами від обурення, чим молодший брат і скористався:

– Ти ж свою підвищену стипендію всю до копійки Світланці віддавав – то невже її батьки це не взяли до уваги?.. А там же, якщо уважно порахувати, на Сочі вам обом вистачило б.

Любомир набурмосився, не знаючи, що відповісти. Але тут Вікторія Борисівна, немов квочка, заступилася за старшенького:

– Ти б, Мар’яне, помовчав і краще вчився б так само добре, як-от Любомир. І до інституту вступив би… А щодо стипендії, то я сама наказала віддавати її Світланці. Невеликі гроші!..

– Наша казка хороша, починай спочатку! – розреготався Марек, розуміючи, що мати бреше, прикриваючи старшого брата.

Наступного дня Вікторія Борисівна пішла до місцевкому. Повністю безкоштовних путівок там не виявилося, але їй запропонували поїхати в Одесу на червень за півціни – отож хоч і 50 %, але потрібно було доплатити. Причому якнайшвидше – бо на путівку претендувала велика кількість людей, але в місцевкомі зглянулися на хвору співробітницю.

Під час вечері, на яку завітала і Світланка, мама Віта розповіла про свою ситуацію.

– Це справжня ганьба! – обурився Любомир. – Мама стільки років пропрацювала на пошті, а їй навіть в Одесу хоча б десятивідсоткової

1 ... 46 47 48 ... 138
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Книга Безнадії. 1991—2004. Від миру до війни, Тимур Іванович Литовченко"