Читати книгу - "Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ви мене будете вчити? Ви? — закричав він. — Це ви мене посадовили на престол? У цьому городищі мій батько, дід, прадід, мої пращури жили й владарювали, і цією владою я й на волосину не поступлюсь. Вам усе ще дикої волі хочеться, а я до цього не допущу, я жадаю послуху — отож і доб'юсь його.
Мишко й інші кмети терпляче вислухали його.
— Ми у справедливім ділі не відмовляємо вам у послуху, — мовив Мишко. — При слушній потребі все дамо, але ніколи не погодимось піти в німецьку неволю. Вам до вподоби те, що у них діється, бо то народ войовничий, а де війна, там і неволя. Ми ж не любимо війни, тільки обороняємось, коли на нас нападають, — мусимо оборонятись, а самі ні на кого не нападаємо, але свободу шануємо. І на границях у нас спокійно.
Князь стояв, ніби не слухаючи, і заходився рахувати їх очима.
— Що там ще? — спитав він.
— Твої смерди й придворні слуги забирають нашу молодь, переслідують наших дівчат і жінок, займають на луках худобу, крадуть сіно, спалюють ліси, нищать поля — ми більше цього терпіти не будемо. У вас досить і своєї землі.
Хвост міряв кроками ганок; іноді зупинявся і стояв, спершись на стовп, потім знову починав ходити.
— Що ще? — спитав він.
— Ще? — втрутився другий з Мишків, який уже кілька хвилин переступав з ноги на ногу, бо хотів щось сказати, і тепер випалив: — Ще й коли б ми порозкривали роти і висловили все, що накипіло в нас на серці, довго довелося б говорити. А хто тут, у цьому городищі, напоїв наших братів дурманом так, що вони повбивали один одного, а потім наказав їхні трупи, мов дохлих псів, кинути в озеро? А хіба мало у вас згнило наших людей і досі гниє в льоху, під вежею?
— Я теж скажу! — вигукнув третій. — Ви з німцями, ворогами нашого племені, заодно. Від них собі зрадливу дівку взяли, до них посланців шлете, з ними лигаєтесь. Ми все знаємо, думаєте, ні?
І він грізно здійняв руку.
У юрбі зростав гамір; кожен поривався щось сказати, вихоплювались необережні слова, здіймались над головами кулаки, а князь усе ходив, слухав, скреготав зубами й сміявся. І якось дивно позирав на смерда, який стояв віддалік.
І от за юрбою кметів один по одному почали з'являтися князівські люди, і, юрмлячись, вони перетяли кметам дорогу. У всіх у руках були списи й сокири. В запалі розмови ніхто не звернув на це уваги, та раптом, озирнувшись, Мишко побачив їх і запитав:
— Що це означає? То ви і нас думаєте захопити в неволю? Ми — посланці віча, що виражає волю общин. І якщо з нами щось трапиться, горе вам буде!
— Не відповідаючи на запитання, Хвост крикнув смердові:
— Зв'язати їх! Диби і пута — ось моя відповідь!
Але раніш, ніж слуги встигли накинутись на них, Мишко вибіг на ганок і схопив князя за карк. І князь, намагаючись вирватись, метався то в один, то в другий бік. Челядь, злякавшись цього зухвальства, не поспішала захищати його. У тиші чути було, як обидва вони, сиплючи прокляттями, важко сопли, потім із грюкотом повалились на дерев'яну підлогу. Князь опинився під сподом, а Мишко сидів на ньому й душив його. Це відбувалось навпроти дверей, що вели до покоїв; раптом вони відчинились, і на ганок, закричавши, вибігла з розпущеним волоссям княгиня, стискаючи в руці ножа. Нахилившись над Мишком, вона різонула його по шиї: кров пирснула на стовпи: кмети кинулись рятувати його, але ззаду з пронизливим вереском натиснули на них князівські слуги; зчинилася страшна колотнеча.
— Бий! Мордуй! Нікого не залишай живим! — лунали вигуки.
Кмети хоробро захищались. Мишко, в якого з шиї струмувала кров, схопився на ноги і знову вступив у бійку; інші теж відповідали ударом на удар, але, бачачи перевагу ворога, збились у купу і, не перестаючи відбиватись від слуг, почали відходити до воріт. Все городище стрясалось від несамовитих криків, вже засвистіли і стріли. Дружинники, що чатували на вежі і в подвір'ї, не сміючи наблизитись до розгніваних кметів, стріляли з луків, а дехто почав жбурляти із пращ каміння. Стріли впивались у шиї й обличчя. Рікою потекла кров. Та кмети вже прорвались до замкнених воріт, натисли на них і зірвали з петель. Ворота з грюкотом звалились на землю. Біля мосту стояли челядники, що приїхали разом з кметами; побачивши своїх господарів у небезпеці, вони з жалібними криками кинулись їм на допомогу. Обидві сторони билися затято — тут була невеличка купка, а там безпорадний, без вожака, натовп. Не готові до бою, бо ніхто не сподівався, що дійде до цього, люди князя не дуже хотіли ризикувати життям, тільки лаялись і не надто нападали на сміливців. Вони більше гармидерували, ніж наносили рани. Сам Хвост кинувся їм услід, та було вже пізно. Його вояцтво не змогло відтяти кметів від їхньої челяді, і кмети, скориставшись сум'яттям, із боєм досягли греблі, добігли до мосту, а опинившись тут, скочили на коней; закривавлений Мишко тільки кулак здійняв і крикнув:
— Якщо вже ви почали з нами війну, ми воюватимем!
У нього витекло чимало крові, і він, ослаблий, захитався і мало не впав з коня, та його підхопили під руки. Отак, підтримуючи Мишка і тамуючи кров, що струменіла в нього з рани, кмети від'їхали від замку, нарікаючи на князя і погрожуючи йому кулаками.
Хвостек скаженів, що випустили кметів і вони залишилися живими. Він хотів було перевішати своїх людей, котрі вчасно не захистили його і дозволили кметам втекти з городища. Але скінчилось тим, що тут же, на подвір'ї, їх віддубасили різками й бичами. Княгиня, стоячи на ганку з закривавленим ножем у руці, тикала пальцями на боягузів і називала їх імена. Деяких із них Хвостек шмагав власноручно.
Не швидко запанував замку спокій; до пізньої ночі тут чулися і стогін, і плач. Лише тоді, коли карателі потомилися, коли в них не стало сил бити й знущатися, потерпілим дозволили поховатись по кутках і відпочити. До того ж князь і княгиня зрозуміли, що тепер не час так жорстоко карати своїх людей, адже вони в кожну хвилину можуть знадобитися для оборони.
І, як це часто бувало за тих часів, після суворого покарання раптово наступило помилування. Князь наказав викотити для потерпілих бочки з пивом і пригнати кількох баранів. Так порадила княгиня. Ще стогнучи від болю, вони почвалали до бочок
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Прадавня легенда, Юзеф Ігнацій Крашевський», після закриття браузера.