Читати книгу - "Жнець, Террі Пратчетт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
* * *
Білл Двері працював увесь довгий важкий полудень в голові валки в’язальників і снопувальників.
Аж поки почувся крик, і чоловіки потяглися до живоплоту.
Велике поле Яго Злокопача було праворуч із іншого боку. Його наймити в’їздили на Комбінованій Жниварці у ворота.
Білл приєднався до інших, які сперлися на живопліт. Вдалині було видно постать Калача, що роздавав вказівки. Наляканий кінь задкував у голоблях. Коваль вліз на маленьке металеве сидіння всередині механізму й узяв віжки.
Кінь рушив уперед. Розбризкувальні трубки розгорнулися.
Полотняні простирадла почали обертатися, і, напевно, обертався рифлений шнек, але це не мало значення, бо десь почувся «клац», і все зупинилося.
Із натовпу біля живоплоту почулися крики: «Вилізь подої її!», «Одна була, та й та загула», «Ще два пенси, й віслюк у подарунок!» й інші традиційні дотепи.
Калач зліз, пошепки поспілкувався зі Злокопачем і його людьми і потім зник на мить у механізмі.
— Воно ніколи не злетить!
— Завтра телятина здешевіє!
Цього разу Комбінована Жниварка пройшла кілька футів до того, як одне обертальне полотнище роздерлося і згорнулося. До того часу деякі зі старших чоловіків при живоплоті склалися навпіл від сміху.
— Старе залізяччя, шість пенсів за купу!
— Тягни іншу, ця скапутилась!
Калач знову зліз. Віддалене тюкання долинало до нього, поки він відв’язував полотнища й замінював їх на нові; він на нього не зважав. Не відриваючи погляду від сцени на протилежному полі, Білл Двері витягнув із кишені точило й почав гострити косу, повільно й розважно.
Крім віддаленого клацання ковалевих інструментів, вжжик-вжжик точила по металу було єдиним звуком у важкому повітрі. Калач заліз назад у Жниварку і кивнув чоловікові, який вів коня.
— Наша пісня гарна, нова!
— Ще не всі жаби від сміху луснули?
— Стуліть пельки...
Крики урвалися.
Півдюжини пар очей простежили за Комбінованою Жниваркою до поля і дивилися, як вона розверталася навколо краю зораного поля, дивилися, як вона знову рушає назад.
Вона прокладала повз них, зворотноколивальна й обертальна. На іншому краю поля вона акуратно розвернулася. І знову продзижчала повз них.
За якусь часину один із глядачів сказав похмуро:
— Вона ніколи не приживеться, от згадаєте мої слова.
— Твоя правда. Хто захоче прилад типу цього? — сказав інший.
— Точно, вона всього лише ніби величезний годинник. Нічого робити не може, крім як ганяти туди-сюди полем...
— ...дуже швидко...
— ...зрізаючи збіжжя, як оце, і обмолочуючи зерно...
— Вона вже пройшла три ряди.
— Бий мене грім!
— Заледве видно, як рухаються частини! Що ти про це думаєш, Білле? Білле?
Вони роззирнулися.
Він уже наполовину пройшов другий ряд, все прискорюючись.[39]
* * *
Панна Літунка ледь-ледь прочинила двері.
— Так? — сказала вона підозріливо.
— Це Білл Двері, панно Літунко. Ми принесли його додому.
Вона прочинила двері ширше.
— Що з ним сталося?
Два чоловіки незграбно запхалися всередину, намагаючись підтримувати постать, на фут вищу за них. Вона звела голову й безтямно примружилася на панну Літунку.
— Не знаю, що на нього найшло, — сказав Герцог Піддупний.
— Працював, як чортяка, — сказав Вільям Чіп, — він добряче відробляє свої гроші, панно Літунко.
— Тоді в цих краях це буде новина, — сказала вона кисло.
— Туди-сюди полем, як скажений, щоб обставити штуку-дрюку Неда Калача. Знадобилося четверо нас, щоб в’язати за ним снопи. Майже-таки побив її.
— Покладіть його на софу.
— Ми казали йому, що він забагато робить на цьому сон...
Герцог витягнув шию, щоб роззирнутися по кухні, просто на випадок, якщо скарби й коштовності валяються тут у шухлядах шафи.
Панна Літунка перехопила його погляд.
— Впевнена, що казали. Дякую. Тепер, я гадаю, ви хочете йти додому.
— Якщо є щось, що ми можемо зробити...
— Я знаю, де ви живете. І ще ви не платили тут жодної ренти за п’ять років. До побачення, пане Чопе.
Вона провела їх до дверей і зачинила їм перед носом, а потім обернулася.
— Що в біса ти робиш, пане-так-званий Білле Двері?
— Я ВТОМИВСЯ, АЛЕ ВОНА НЕ ЗУПИНЯЛАСЯ.
Білл Двері схопився за свій череп.
— ТАКОЖ ЧІП ДАВ МЕНІ СМІШНИЙ ЗБРОДЖЕНИЙ НАПІЙ ІЗ ЯБЛУЧНОГО СОКУ ЧЕРЕЗ СПЕКУ, Й ТЕПЕР Я ЗЛЕ ПОЧУВАЮСЯ.
— Я не здивована. Він жене його в лісі. Яблук там хіба половина.
— НІКОЛИ РАНІШЕ Я НЕ ПОЧУВАВСЯ ЗЛЕ. ЧИ ВТОМЛЕНИМ.
— Це частина того, щоб бути живим.
— І ЯК ЛЮДИ ЦЕ ВИТРИМУЮТЬ?
— Ну, зброджений яблучний сік допомагає.
Білл Двері сидів, похмуро втупившись у підлогу.
— АЛЕ МИ ЗАКІНЧИЛИ ПОЛЕ, — сказав він із нотками тріумфу, — УСЕ ПОВ’ЯЗАНО В СНОПИ ЧИ ЯКОСЬ ІЩЕ.
Він знову схопився за череп.
— А-АХ.
Панна Літунка зникла в кухні. Почулося скрипіння насоса. Вона повернулася із вогкою фланеллю й склянкою води.
— В НІЙ ТРИТОН.
— Свідчить про чистоту, — сказала панна Літунка, виловлюючи амфібію і випускаючи її на кам’яні плити, де вона драпанула в тріщину.[40]
Білл Двері спробував встати.
— ТЕПЕР Я МАЙЖЕ РОЗУМІЮ, ЧОМУ ДЕЯКІ ЛЮДИ БАЖАЮТЬ ПОМЕРТИ, — сказав він, — Я ЧУВ ПРО БІЛЬ І СТРАЖДАННЯ, АЛЕ ДО ЦЕЇ ДНИНИ ВПОВНІ НЕ РОЗУМІВ, ЩО ВОНИ МАЛИ НА УВАЗІ.
Панна Літунка прозирнула крізь запилене вікно. Хмари, які збиралися від полудня, нависли над пагорбами, сірі з жовтими пасмугами. Спека тисла, мов кліщі.
— Велика гроза насувається.
— ВОНА ЗІПСУЄ МІЙ ВРОЖАЙ?
— Ні. Він висохне згодом.
— ЯК ТАМ ДИТЯ?
Білл Двері розтулив долоню. Панна Літунка звела брови. Там була золота колба, верхня чаша майже порожня. Але вона зблиснула в полі зору й зникла.
— Як ти дістав його? Він же нагорі! Вона тримає його, ніби... — вона затнулася, — ніби хтось тримає щось дуже міцно.
— ВІН ВСЕ ЩЕ ТАМ. АЛЕ ВІН ТАКОЖ І ТУТ. АБО БУДЬ-ДЕ. ЦЕ ТІЛЬКИ МЕТАФОРА, ЗРЕШТОЮ.
Панна Літунка усвідомила слабке відлуння в голосі, ніби слова водночас вимовляли дві людини майже синхронно, але усе ж не зовсім.
— Як довго це триватиме?
— ПИТАННЯ КІЛЬКОХ ГОДИН.
— А коса?
— Я ДАВ КОВАЛЕВІ СТРОГІ ВКАЗІВКИ.
Вона нахмурилася.
— Я не кажу, що юний Калач поганий хлопець, але ти впевнений, що він усе виконає? Це занадто — просити від такої людини, як він, знищити таку штуку, як ця.
— В МЕНЕ НЕ БУЛО ВИБОРУ. МАЛЕНЬКЕ
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Жнець, Террі Пратчетт», після закриття браузера.