Читати книгу - "Чорний принц, Айріс Мердок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— У Крістіан над дверима було таке віялоподібне віконце, крізь нього з коридору лилося світло.
— Я не зачинятиму дверей, тож ти бачитимеш світло на сходах.
— Я думаю, що в темряві помру від переляку, мої думки мене вб’ють.
— Послухай, Прісцилло, післязавтра я поїду за місто, Щоб попрацювати. Ти залишишся тут із Френсісом, і все буде гаразд.
— Ні-ні-ні-ні, Бредлі, будь ласка, не залишай мене. Роджер може прийти…
— Він не прийде. Я точно знаю, що не прийде…
— Я помру від сорому й страху, якщо тут з’явиться Роджер… Ох, моє життя таке нікчемне; бути мною жахливо, ти не можеш навіть уявити, як це: прокидатися щоранку й лякатися від розуміння того, що ти — це досі ти. Бредлі, ти не поїдеш від мене, чи не так? У мене нікого, крім тебе, немає.
— Гаразд, гаразд…
— Ти обіцяєш, що не поїдеш? Обіцяєш?..
— Не поїду… поки що…
— Скажи «обіцяю», скаже це, скажи це слово…
— Обіцяю.
— У мене якийсь туман у голові.
— Це сон. На добраніч, хороша дівчинко. Я залишу двері прочиненими. Ми з Френсісом будемо зовсім поряд.
Прісцилла ще трохи посперечалася, але я залишив її й повернувся до вітальні. Її освітлювала одна-єдина лампа, і кімнатою розливалися червонясті сутінки. Зі спальні чулося бурмотіння, потім запала тиша. Я почувався виснаженим. Це був довгий день.
— Що це так огидно тхне?
— Це гас, Бредлі. Не можу знайти сірники.
На підлозі, біля пломінкої гасової лампи, сидів Френсіс із пляшкою хересу. Рідини в пляшці значно поменшало.
— Звісно ж, ніхто не може пам’ятати себе в лоні, — сказав я йому. — Це неможливо.
— А от і можливо. Навіть ви можете.
— Нонсенс.
— Можна навіть пригадати, на що це було схоже, коли ми перебували в лоні, а наші батьки кохалися.
— Той, хто вірить у це, повірить у будь-що.
— Мені шкода, що я засмутив Прісциллу.
— Вона й далі говорить про самогубство. Кажуть, ті, хто говорить про самогубство, не наважуються на нього.
— Це не так. Думаю, вона могла б наважитися.
— Ви залишитеся з нею, якщо я поїду?
— Звичайно, мені лише потрібні їжа, дах над головою й трохи…
— Усе одно я не можу поїхати. О Господи! — Я обіперся на один зі стільців і заплющив очі. Переді мною з’явився заспокійливий образ обличчя Рейчел, схожого на тропічний місяць. Я хотів поговорити з Френсісом про себе, але міг висловлюватися лише загадками, тож сказав:
— Прісциллин чоловік закохався в молоду дівчину. Вона вже цілу вічність його коханка. І тепер він такий щасливий, що позбувся Прісцилли. Хоче одружитися з тією дівчиною. Звичайно, Прісциллі я нічого не казав. Хіба це дивно, коли хтось закохується? Це може статися будь із ким коли завгодно.
— Тож, — підсумував Френсіс, — Прісцилла опинилася в пеклі. Тобто ми всі там перебуваємо. Життя — це мука, свідомість — це тортури, і не закричати нам допомагає лише морфій.
— Ні-ні, — заперечив я, — хороше теж трапляється. Як, наприклад… кохання.
— Кожен з нас дере горлянку у своїй власній, оббитій повстю камері.
— От і неправда. Коли кохаєш когось по-справжньому…
— То ви закохалися, — здогадався Френсіс.
— Нічого подібного!
— У кого? Ага, власне, я й сам знаю й можу сказати вам.
— Те, що ви бачили сьогодні вранці…
— Ох, я не мав на увазі її.
— А кого?
— Арнольда Баффіна.
— Ви маєте на увазі, що я закохався в… Яка абсолютно непристойна дурня!
— А він закоханий у вас. Інакше навіщо йому зближуватися з Крістіан, навіщо вам зближуватися з Рейчел.
— Я не…
— Вам просто хочеться змусити іншого ревнувати. Ви обидва підсвідомо намагаєтесь перевести ваші стосунки в нову фазу. Чому вам сняться жахіття про порожні крамниці, чому ви одержимі Поштовою вежею, чому переймаєтеся запахами?..
— Це Прісциллі сняться порожні крамниці, мої крамниці захаращені…
— Ось бачите!
— І кожен чоловік у Лондоні одержимий Поштовою вежею, і…
— Невже ви ніколи не помічали в собі притлумленої гомосексуальності?
— Послухайте, — сказав я. — Я вдячний вам за допомогу з Прісциллою. Не зрозумійте мене неправильно, я абсолютно толерантна людина. Я не заперечую гомосексуальності. Хай кожен чинить так, як йому подобається. Але так сталося, що я абсолютно звичайний гетеросексуальний…
— Людина мусить сприймати своє тіло таким, яким воно є, потрібно навчитися розслаблятися. Щодо запахів: у вас типовий комплекс провини, спричинений пригніченими схильностями; ви не можете змиритися зі своїм тілом, це так званий невроз…
— Я не невротик!
— Ви аж тремтите від нервів і чутливості…
— Ну, звичайно, я ж митець!
— Ви вдаєте із себе митця через Арнольда, ви ототожнюєте себе з ним…
— Я відкрив його! — вибухнув я. — Я писав задовго до нього! Я був відомим, коли він іще пішки під стіл ходив!
— Ч-ш-ш, розбудите Прісциллу. Ваші почуття позначаються на жінках, але джерело їх — Арнольд і ви самі; ви обидва втрачаєте одне від одного розум…
— Я не гомосексуал, я не невротик, я знаю себе…
— Ох, гаразд, — погодився Френсіс, раптом змінюючи позу й відсуваючись від вогню. — Гаразд. Думайте, як знаєте.
— Ви просто вигадали це мені на зло.
— Так. Я просто все вигадав. Це я той невротик, і я той гомосексуал, і такий нещасний через цю кляту правду. Звісно ж, ви себе не знаєте, старий везунчику. А я себе знаю з біса добре. — Френсіс розридався.
Я нечасто бачив, як плачуть чоловіки, і від цього видовища сповнився огидою й страхом. Френсіс голосно ридав і бризкав навсібіч фонтанами сліз. У світлі гасової лампи я бачив, як змокли від них його гладкі почервонілі руки.
— Ох, припиніть!
— Пробачте, Бреде. Я проклятущий гомосек… ціле життя був нещасний… коли вони позбавили мене ліцензії… думав, що помру від розпачу… у мене ніколи не було щасливих стосунків, ніколи… я так прагну любові, це природна потреба, як сечовипускання… я ніколи не мав і клятої крихти кохання… хоча дарував людям так багато любові… я вмію по-справжньому любити, вмію, я стелюся їм під ноги… але мене ніхто ніколи не кохав, навіть мої кляті батьки не любили мене… у мене не було дому, ніколи не було дому, кожен викидав мене геть — рано чи пізно, зазвичай рано. Я тиняюся лицем землі… думав, хоч Крістіан буде привітна зі мною, Господи, я б навіть спав у коридорі… мені лише потрібно служити й допомагати людям, бути добрим з усіма, але все завжди чомусь іде не так… я весь час думаю про самогубство, кожен клятий день мрію померти й припинити ці знущання, але повзу далі, накладаючи купи нікчемності та страху… Господи, я такий жахливо з біса самотній, що
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорний принц, Айріс Мердок», після закриття браузера.