Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

йому відповів, що ці двоє можуть здаватися тими людьми, але це ще не означає, що то справді вони, бо чаклуни, що їх зачарували, могли взяти на себе їхню подобу, щоби загнати бідолашного Санчо в лабіринт химер, із якого він зроду не виплутається. І ще такі слова сказав кабальєро: «А я бачу, що мене в клітку засаджено і певне знаю, що ув’язнити мене могла б тільки якась надприродна сила, а зовсім не людська, — що ж мені залишається думати й говорити? Хіба тільки одне: ці чари перевершують і переважують усі ті, про які будь-коли читав я в історіях про мандрованих рицарів».

О віра, могутня й чудесна! Бо й справді немає такої людської сили, яка справді могла б поневолити й посадити до клітки іншу людину, бо, навіть закута в ланцюги та наручники, вільна людина завжди залишиться вільною, і якщо хтось не може поворухнутися, то, значить, його зачаровано. Ви говорите про свободу й шукаєте її десь зовні; шукайте свободу думки замість примушувати себе думати. Якщо ти палко прагнутимеш літати, то нехай навіть тебе замкнуть у клітці й кудись повезуть у темпі волячого ходу, сила твого прагнення зробить так, що в тебе виростуть крила, і твоя клітка розшириться, і стане Всесвітом, у небеса якого ти полетиш. Не сумнівайся в тому, що всі перешкоди, які спіткають тебе на цьому шляху, будуть результатом чарування, бо немає людини, спроможної посадити в клітку іншу людину.

Але Санчо не відмовився від свого наміру: аби довести своєму панові, що той не зачарований, як йому здавалося, він запитав у нього, чи не хотілося йому, після того як його в клітку посаджено, надвір сходити, на що Дон Кіхот йому відповів: «Хотілося та й не раз, і зараз оце приспічило. Рятуй мене, синку, бо лихо буде».

Розділ XLIX

Де наводиться прерозумна розмова Санчо Панси з паном його Дон Кіхотом

І тоді Санчо з тріумфом вигукнув: «Так же воно, виходить, і єсть!» — вважаючи це підтвердженням того, що насправді його пана не зачаровано так, як ми це розуміємо. На що кабальєро йому відповів: «Правда твоя, Санчо, але я вже говорив тобі, що всякі бувають чари, колись одні були, а тепер інакші настали».

І це таки щира правда. І з того, що людина є рабом свого тіла, вузької і вбогої клітки, яка пересувається ще в повільнішому темпі, аніж та запряжена волами підвода, на якій везли нашого зачарованого ідальґо, з того, що людина — раб свого тіла, аж ніяк не випливає, що все наше життя в цьому ницому світі не є чистим зачаруванням. Але іншої думки дотримуються Санчо-матеріалісти, які вважають, що існує лише поверхневе й видиме, те, що можна побачити, до чого можна доторкнутися і що можна понюхати. І наводять той аргумент, що всі мусять ходити за малим чи великим, незалежно від того, герой ти чи не герой. Потреба очищати своє тіло — це Ахіллесів аргумент філософського санчопансизму, хоч би в якій формі він подавався і хоч би чим прикривався. Але добре сказав Дон Кіхот: «Я знаю, що мене зачаровано, я в тому певен, і сумління моє спокійне». Чудова відповідь, яка ставить спокійну совість над усіма оманами чуттів! Чудова відповідь, яка протиставляє потребі очищати тіло потребу забезпечити собі чистоту совісті! Рідко мені доводилося бачити переконливішу формулу віри. Те, що забезпечує спокій совісті, є істиною — і тільки це. Істина — не логічне відношення між видимим світом і раціональним розумом, що теж є видимістю, а внутрішнє проникнення сутнісного світу в совість, що також є сутнісною.

Дон Кіхота випустили з клітки, щоб він міг зробити те, що може образити нюх, і після того як він очистив своє тіло, йому довелося витримати ще важче випробування, вислухавши пустопорожні повчання каноніка, який заповзявся довести йому, що у світі не існує й ніколи не існувало ні чарів, ані мандрівних рицарів. І на це Дон Кіхот відповів дуже добре, що коли не існувало ні Амадіса, ні Ф’єрабраса, то не існували також Гектор[67], Дванадцять Перів Франції[68], Ролянд[69], Сід. І то правда, як я вже не раз казав, бо, наприклад сьогодні, чи можна вважати Сіда реальнішим, аніж Амадіса або того-таки Дон Кіхота? Але канонік, чоловік із твердими мізками й дуже грубим та примітивним уявленням про світ, як усі любителі філософувати у стилі каноніків, заявив, що, поза всяким сумнівом, існували і Сід, і Бернардо дель Карпіо, але в оповіданнях про їхні подвиги було, на його думку, чимало непевного. Схоже, канонік був одним із тих нещасних людей, які полюбляють виступати з критичними зауваженнями і з паперами в руках починають уточняти, чи була та або та річ справді такою, як про неї розповідають, не думаючи про те, що минулого вже не існує й існує лише та істина, яка діє, і що будь-яка з цих так званих легенд, коли вона спонукає людей до діяльності, запалюючи їхні серця, або втішає їх у житті, є в тисячу разів реальнішою, аніж та або та оповідь, що припадає порохом в архівах.

Розділ L

Про мудрі суперечки, що відбулися між каноніком та Дон Кіхотом, та про деякі інші події

То, виходить, рицарські романи неправдиві? «Мовчіть уже краще, добродію, не блюзніть даремне та послухайте моєї ради, як мудрий мудрого, почитайте самі ті книги, побачите, яка то розкіш!» — з тріумфом у голосі заперечив канонікові Дон Кіхот. Господи, і як то міг канонік не зрозуміти всієї неспростовності цього аргументу, коли було стільки інших речей, які він вважав найправдивішими з усіх, набагато правдивішими, аніж ті, про які повідомляють нам чуття, речі, істинність яких підтверджується тією розрадою та користю, які ми дістаємо від них, і тим, що вони забезпечують нам спокій совісті! Чому жоден канонік Святої Римо-Католицької Апостольської Церкви неспроможний зрозуміти, що розрада, лише тому, що вона розрада, не може не бути істиною і що ми ніколи не знайдемо розради в логічній істині? А що сказав би цей канонік, якби, читаючи книжки про небесне або загробне рицарство, він знайшов там спростування своїх аргументів? Якби він раптом переконався в тому, що ті аргументи, які він висував проти божевілля рицарського, можна так само застосувати проти божевілля Того, Хто сконав на хресті? Дон Кіхот користувався аргументами, зрозумілими кожному, — тож чи можна стверджувати, що вони не мали ваги? І