Читати книгу - "Життя Дон Кіхота і Санчо"

Розділ XLVI

Про знакомиту пригоду зі стражниками і про великий гнів доброго нашого рицаря Дон Кіхота

Отож стражники мусили, зрештою, дати Дон Кіхотові спокій під тим приводом, що він божевільний, а цирульник нарешті погодився, що мідний таз був шоломом завдяки вісьмом реалам, які нишком тицьнув йому парох, і якби він додумався до такого раніше, то не було б ніякої бійки, бо немає такого цирульника, хоч би яким він був антидонкіхотіанцем, який би за вісім реалів не погодився назвати шоломами всі мідні тази, які існують на світі і ще існуватимуть, а надто, якщо перед цим йому добре набили ребра за те, що він стверджував протилежне. І з’ясувалося, що парох чудово знав, як можна схилити цирульників до будь-якої віри, бо віра цирульників у цьому стосунку вельми схожа на віру вуглярів. Можна тільки подивуватися, чому віра цирульників не увійшла так само у прислів’я, як віра вуглярів[66]. Вона на це заслуговує.

Лише зовсім недавно Дон Кіхот зумів навіяти своїм насмішникам охоту повоювати за віру, якої вони не поділяли, а тепер вони вже змовилися посадити його в клітку й для цього позатуляли собі обличчя всілякими машкарами, щоб він нікого не міг упізнати. Лише поховавшись за масками, насмішники спромоглися заштовхати кабальєро до клітки. Отож вони «ввіпхнули його туди, а дошки так міцно поприбивали, що годі було й думати розхитати їх чи розламати». А наостанок майстер Ніколас промовив досить-таки безглузді слова, аби переконати Дон Кіхота, що його зачаровано, і він справді в це повірив. Потім клітку поставили на воза, запряженого волами.

Розділ XLVII

Про те, яким дивним способом зачаровано Дон Кіхота з Ламанчі, а також про інші знамениті події

Посаджений у дерев’яну клітку, поставлену на воза, якого тягли двоє волів! Багато історій про мандрівних рицарів читав Дон Кіхот, проте ніколи не бачив і не чув, аби їх перевозили отак, на волах; «зазвичай переношувано їх повітряним шляхом із неймовірною швидкістю на хмарі якій-небудь, чорній або сизій, чи на огненній колісниці». Та, либонь, новітнє рицарство й новітнє чарування обрало для себе інші шляхи, й усе тепер відбувалося не так, як у давнину, і страждання нашого рицаря відбувалося ось у такий чудернацький спосіб.

Світ примушує мандрівних рицарів пересуватися замкненими у клітку, та ще й зі швидкістю ходу волів. І до того ж вдає, ніби йому прикро бачити його в такому становищі, як удавали корчмариха, її донька та Маріторна. І віз вирушив у дорогу, двоє стражників супроводжували його обабіч, а Санчо вів позаду на поводі Росинанта. «Дон Кіхот сидів у клітці, притулившись до ґрат, ноги вперед витягнув, а руки мав зв’язані, сам тихий і покірний — сказати би, не жива людина, а статуя з каменю тесана…» І ясно само собою, що він не був людиною з плоті, він був людиною з духу. Помилуймося ще раз Дон Кіхотом під час цієї його пригоди, помилуймося його мовчанкою і його терпінням.

І на цьому його страждання не закінчилися, бо, їдучи отак, він зустрівся з каноніком, людиною дуже стійкого здорового глузду. І при першій же їхній розмові, розповідаючи йому, хто він такий, Дон Кіхот показав усю глибину свого героїзму: сказав, що він мандрівний рицар, «та не з тих, чиї наймення Слава ніколи не згадала й не увічнила, а з тих якраз, кому судилось на зло всім завидникам, наперекір усім магам Персії, брамінам Індії та гімнософістам Ефіопії закарбувати своє наймення на скрижалях безсмертя, аби воно стало за приклад і взір для потомних віків, аби грядущі мандровані рицарі знали, як осягаються найвищі, найславутніші вершини військової честі й слави».

О мій героїчний кабальєро, який, сидячи замкнений у клітці й пересуваючись у темпі ходу волів, віриш, і віриш незламно, що твоє ім’я буде збережене для грядущих віків у храмі безсмертя! Канонік був у захваті, почувши цю розповідь Дон Кіхота, а надто тоді, коли парох підтвердив його слова, але тут у розмову втрутився Санчо, висловивши свою зловмисну думку, а також сумнів у тому, що його пан справді був зачарований, адже він їв, пив, розмовляв і справляв свої природні потреби, а обернувшись до пароха, висловив йому своє невдоволення, звинувативши його в заздрості.

Ти вгадав, вірний зброєносцю, ти вгадав: заздрість і тільки заздрість посадила твого пана до клітки, заздрість, перевдягнена в милосердя, заздрість людей тверезих і розважливих, які не можуть терпіти героїчного божевілля, заздрість, яка перетворює здоровий глузд на тирана, що всіх підрівнює. І немає нічого дивного в тому, що й канонік, і парох були рабами того тирана, і вони продовжили свою розмову, від’їхавши вбік, причому перший висловив безліч пустопорожніх і беззмістовних думок у царині літератури.

І якою ж глибоко кастільською була та балачка між каноніком і парохом! У спілкуванні тих двох туго закоркованих свідомостей, далеких від того, щоби звільнитися від корків, якими вони були заткнуті, і мозолі, що сковують їхній дух, не зменшуються, а лише наростають. Як їм радісно від того, що вони знайшли між собою порозуміння, обидва такі тверезі й розважливі! Очевидно, що ця каста досягне людської чи, точніше кажучи, божественної вічності або тоді, коли розколеться завдяки божевіллю кора, яка сковує їхні душі, або коли з властивою всьому селянському простотою душа просочиться крізь ту кору. Цим людям не бракує розуму, їм бракує духу. Він до брутальності в них чуттєвий, і християнська духовність, яка нібито їм притаманна, є, по суті, найпримітивнішим матеріалізмом, який тільки можна собі уявити. Їм не досить відчувати Бога, вони хочуть із математичною точністю довести Його існування, мало того, їм треба ще й проковтнути Його.

Розділ XLVIII

Де канонік викладає свої подальші міркування про рицарські романи, а також про інші речі, гідні його розуму

Поки парох і канонік далі розважали себе розмовою, в якій вони обмінювалися банальностями, Санчо підійшов до свого пана й розповів йому про те, що двоє людей, які супроводжували їх під машкарами, були парохом і цирульником із їхнього села, проте Дон Кіхот