Читати книгу - "Володар Перснів. Частина друга. Дві вежі, Джон Рональд Руел Толкін"

перед нею стримів меч, а вона склала руки на його руків'ї. Панна вже одягнула кольчугу і срібно сяяла на сонці.

Ґімлі йшов поруч із Леґоласом, тримаючи сокиру на плечі.

— Ну, нарешті ми вирушаємо! — сказав ґном. — Люди довго розмовляють, перш ніж узятися до справи. Моя сокира вже нетерпеливиться. Я не сумніваюся, що ці рогірими мають сталеві руки, коли доходить до діла. Проте таке ведення війни мені не до душі. Як же я битимуся? Ліпше би я ішов, а не теліпався, як мішок, біля луки Ґандальфового сідла.

— Гадаю, це місце безпечніше за багато інших, — відповів Леґолас. — Одначе, коли дійде до бою, Ґандальф радо спустить тебе на землю. Чи це зробить і сам Тіньогрив. Сокира — не зброя для вершника.

— А ґном — не вершник. Я рубатиму орківські шиї, а не голитиму людям маківки, — сказав Ґімлі, погладжуючи держак сокири.

Біля брами їх уже чекало чимале військо роганців, старих і малих, верхи й у бойовому спорядженні. Там зібралася понад тисяча воїнів. Їхні списи нагадували наїжачений ліс. Голосно та радо вітали вони Теоденів прихід. Один воїн тримав напоготові королівського коня Снігогрива, а інші підвели коней Араґорнові та Леґоласу. Ґімлі стояв напружений і супився, проте до нього підійшов Еомер, ведучи свого коня.

— Вітаю, Ґімлі, Ґлоїнів сину! — гукнув. — Не мав я часу навчитися ніжної мови під замахами твоєї сокири, як ти обіцяв. Але, може, забудьмо про нашу сварку? Принаймні я вже ніколи не говоритиму поганого про Лісову Володарку.

— Гаразд, я вгамую свій гнів на деякий час, Еомере, сину Еомунда, — відповів Ґімлі. — Проте, якщо тобі колись випаде побачити Володарку Ґаладріель на власні очі, ти визнаєш її найпрекраснішою у світі, бо інакше наша дружба закінчиться.

— Нехай буде так! — сказав Еомер. — Але доки той час настане — вибач мені, й на знак того, що ти мене таки простив, благаю: їдь зі мною. Ґандальф стане на чолі нашого загону разом із Володарем Марки; та Вогненіг, мій кінь, понесе нас обох, якщо ти погодишся.

— Щиро вдячний, — відповів Ґімлі, сердечно радіючи. — Я залюбки поїду з тобою, якщо Леґолас, мій побратим, їхатиме поруч із нами.

— Хай буде так, — погодився Еомер. — Леґолас їхатиме ліворуч, а Араґорн — праворуч од мене, й ніхто не посміє стати на нашому шляху!

— Де Тіньогрив? — запитав Ґандальф.

— Бігає десь у травах, — відповіли йому. — Він не дозволяє нікому підступатися близько до себе. Онде він, ген біля броду, мчить, наче тінь поміж верб.

Ґандальф свиснув і голосно покликав коня на ім'я, і той віддалік стріпнув головою, заіржав і стрілою помчав у напрямку війська.

— Якби подих Західного Вітру обрав для себе видиме тіло, він був би схожий на цього коня, — сказав Еомер, коли могутня тварина підбігла до них і стала перед чарівником.

— Ось ти й отримав свій подарунок, — мовив Теоден. — Слухайте всі! Нині я називаю свого гостя, Ґандальфа Сіроплащого, наймудрішого з порадників, найбажанішого з подорожан, вельможею Марки, ватажком еорлінґів, і він ватагуватиме, доки житиме наш рід; я дарую йому Тіньогрива, повелителя коней.

— Дякую тобі, Королю Теодене, — озвався Ґандальф.

А тоді зненацька відкинув свого сірого плаща та капелюха і скочив верхи на коня. На чарівнику не було ні шолома, ні кольчуги. Його білосніжне волосся вільно тріпотіло на вітрі, його шати сліпучо сяяли на сонці.

— Узріть Білого Вершника! — закричав Араґорн, і всі підхопили його клич.

— Наш Король і Білий Вершник! — вигукували вони. — Вперед, еорлінґи!

Заграли сурми. Коні стали дибки й заіржали. Списи вдарили об щити. Потому король підняв руку — й різко, ніби раптовий порив вітру, останнє воїнство Рогану грізно рушило на Захід.

А самотня Еовин, яка все ще стояла перед дверима затихлого дому, дивилася, як ген далеко на рівнині мерехтять їхні списи.

Розділ 7

Гельмів Яр

оли військо вирушило з Едораса, сонце вже коти лося на захід і його промені відблискували в очах воїнів, перетворюючи горбисті роганські поля на суцільний золотий серпанок. Повз підніжжя Білих Гір у північно-західному напрямку проліг битий шлях, яким вони і поїхали, то спускаючись, то підіймаючись і, через численні броди, перетинаючи невеликі прудкі струмки. Далеко попереду, праворуч од них, бовваніли Імлисті Гори, які з бігом верст дедалі вищали й темнішали. Сонце поволі сіло. Позаду скрадався вечір.

Військо просувалось уперед. Усіх підганяв подих небезпеки. Боячись прибути занадто пізно, воїни їхали якомога швидше й рідко спинялися. Роганські скакуни були бистрі та витривалі, проте їм належало здолати дуже багато миль. Від Едораса до Бродів на Ісені було понад двадцять п'ять миль за пташиним летом, а саме там воїни сподівалися зустріти королівських людей, котрі стримували наступ Саруманових армій.

Довкола роганського війська зімкнулася ніч. Урешті, спинилися на короткий привал. Воїни були в дорозі вже п'ять годин і заїхали далеко на західну рівнину, проте більша частина подорожі ще була попереду. Табір розбили великим колом попід зоряним небом і постарілим місяцем. Вогнищ не розкладали, бо ніхто не знав, що та звідки чекати; натомість виставили по периметру кільце вартових вершників і вислали далеко вперед кінних розвідників, котрі рухалися між нерівностями тієї землі, наче справжні тіні. Млява ніч минула без вістей і без тривог. На світанку засурмили ріжки, і за годину військо знову рушило вперед.

У небі над головами вершників хмар іще не було, проте в повітрі вже відчувалася важкість: як для цієї пори року було занадто спекотно. Сонце здійнялось, огорнуте імлою, а за ним спроквола виповзала на небо густа темрява, ніби зі Сходу насувалася грізна буря. Ген далеко на північному заході біля підніжжя Імлистих Гір теж, здавалося, розросталася темрява: з Долини Чарівника повільно виповзала пітьма.

Ґандальф під'їхав туди, де скакали пліч-о-пліч Леґолас і Еомер.

— У тебе гострий зір твого світлого народу, Леґоласе, — сказав Ґандальф, — ти здатен відрізнити горобця від зяблика навіть за милю. Скажи мені, що ти бачиш отам, де Ісенґард?

— Нас розділяє не одна верста, — відповів Леґолас, дивлячись у той бік і прикриваючи очі довгою долонею. — Я бачу темряву. А в ній рухаються якісь постаті — страхітливі постаті на далекому березі ріки, — та що воно таке, я сказати не