Читати книгу - "Якщо кров тече"

За мить Шарлотта відштовхує Голлі, трохи скривившись, ніби зачула якийсь недобрий запах.

— Ходи до дядька й скажи, що обід готовий. Ти знаєш, де він.

Голлі знає. З вітальні долинає голос професійно збуджених коментаторів, що проводять передматчевий аналіз. Голлі з Джеромом ідуть одне за одним, щоб не зачепити котрийсь із експонатів фарфорової виставки.

— Скільки їх у неї? — бурмоче Джером.

Голлі хитає головою.

— Не знаю. Вона завжди їх любила, але відколи батько помер, геть втратила контроль. — А тоді, підвищивши голос і додавши штучної радості: — Привіт, дядьку Генрі! Готовий обідати?

Дядько Генрі, вочевидь, пропустив вихід до церкви. Він розім’як у кріслі з відхиленою спинкою, вдягнений у домашній светр, на якому видно залишки яйця зі сніданку, і джинси — такі, з еластичним поясом. Пояс тримається доволі низько, показуючи боксери з візерунком із крихітних синіх прапорців. Він переводить погляд з телевізора на гостей. Якусь мить не реагує, а тоді усміхається.

— Джейні! Що ти тут робиш?

Ці слова пронизують Голлі, наче скляний кинджал, і в її думках на секунду спалахує Чет Ондовскі з подряпаними руками й надірваною кишенею піджака. Та й що тут дивного? Джейні була її двоюрідною сестрою, жвавою і яскравою — Голлі такою ніколи не стане; якийсь час була подругою Білла Годжеса, але загинула від іншого вибуху, стала жертвою підкладеної Брейді Гартсфілдом бомби, яка призначалася самому Біллові.

— Я не Джейні, дядьку Генрі. — Вона утримує в го­лосі ту штучну радість, яку зазвичай бережуть для коктейльних вечірок. — Я Голлі.

Западає ще одна німа пауза, поки іржаві шестерні намагаються впоратися з тим, на що колись майже не витрачали часу. Тоді він киває.

— Аякже. Мабуть, у мене щось із очима. Передивився телевізор.

«Проблема, — думає Голлі, — навряд чи в очах. Джей­ні в могилі вже кілька років. Ось у чому проблема».

— Підійди, маленька, обійми мене.

Вона обіймає, наскільки можливо коротко. Коли вона відступає, Генрі дивиться на Джерома.

— А це що за… — Одну жахливу мить їй здається, що він зараз скаже «чорний» або навіть «негритос», але ні. — …хлопець? Я думав, ти гуляєш із тим копом.

Цього разу вона не переймається поясненнями про те, хто вона така.

— Це Джером. Джером Робінсон. Ви вже бачилися.

— Справді? Мабуть, у мене з головою недобре.

Він каже це навіть не як жарт, а просто як усталений вираз, не розуміючи, що так і є.

Джером тисне його руку.

— Як ваші справи, сер?

— Непогано як на старого, — відповідає дядько Генрі й не встигає щось додати, як Шарлотта з кухні гукає — фактично верещить — про те, що обід готовий.

— Голос володарки, — жартівливо каже Генрі, і коли він устає, з нього спадають штани. Він ніби не помічає.

Джером легенько киває головою в бік кухні. Голлі з сумнівом дивиться на нього, але йде.

— Дозвольте допомогти, — каже Джером.

Дядько Генрі не відповідає, тільки глипає в телевізор, звісивши руки по боках, поки Джером підтягує штани вгору.

— От і впоралися. Готові обідати?

Дядько Генрі сполошено зиркає на Джерома, ніби щойно зауваживши його присутність. Мабуть, так і є.

— Не знаю, що про тебе думати, синку, — каже він.

— Що про мене думати? — перепитує Джером, беручи дядька Генрі за плече й розвертаючи в бік кухні.

— Той коп був для Джейні надто старий, а ти ніби надто молодий. — Він хитає головою. — Просто не знаю, що думати.

5

Вони долають обід, під час якого Шарлотта дорікає дядькові Генрі й іноді допомагає йому з їжею. Двічі вона йде з-за столу й повертається, втираючи очі. Завдяки аналізу і терапії Голлі тепер усвідомлює, що мати майже так само страшно боїться життя, як колись боялась вона сама, і що її найменш приємні риси — потреба критикувати, потреба контролювати ситуацію — постають саме з цього страху. А цю ситуацію вона контролювати не може.

«І вона любить його, — думає Голлі. — Він її брат, вона його любить, і от він зникає. У більш як одному сенсі».

Коли обід закінчується, Шарлотта виганяє чоловіків до вітальні («Подивіться гру, хлопці», — каже вона), а вони з Голлі перемивають тарілки. Щойно вони лишаються наодинці, Шарлотта каже Голлі, щоб та сказала своєму другові переставити її машину, аби вони могли вивести з гаража машину Генрі.

— Його речі вже в багажнику, спаковані й готові, — говорить вона куточком рота, наче акторка в поганому фільмі.

— Він думає, що я Джейні, — каже Голлі.

— Звісно, Джейні завжди була його улюбленицею, — говорить Шарлотта, і Голлі відчуває, як у неї встромляється ще один скляний кинджал.

6

Шарлотта Ґібні, може, й не зраділа, коли побачила, що з Голлі приїхав друг, але більш ніж охоче дозволила Джеромові кермувати старою субмариною дядька Генрі — «б’юїком» з 200 000 кілометрів на лічильнику — до Центру догляду «Пишні пагорби», де на нього ще з першого грудня чекала кімната. Шарлотта сподівалася, що її брат ще зможе зустріти Різдво вдома, але він тепер уже почав мочити ліжко (що недобре) і тинятися вулицями, іноді в домашніх човганцях (що ще гірше).

Коли вони прибувають на місце, Голлі не бачить нав­коло жодного мальовничого пагорба, а тільки крам­ницю «Вава» та обшарпаний боулінг через дорогу. Чоловік і жінка в блакитних куртках Центру ведуть шеренгою шістьох чи вісьмох ретрохітів із боулінгу. Чоловік стоїть на дорозі з піднятими руками, зупи­няючи машини, щоб група безпечно перейшла вули­цю. В’язні (це неправильне слово, але саме воно спадає їй на думку) тримаються за руки, від чого схожі на передчасно постарілих дітей на екскурсії.

— Це ми в кіно приїхали? — питає дядько Генрі в Джерома, коли той заводить «б’юїк» на п’ятачок перед входом до Центру турботи. — Я думав, що ми вибралися в кіно.

Він їде на передньому сидінні. Біля дому він серйозно намагався сісти за кермо, та Шарлотта з Голлі розвернули його в інший бік. Дядько Генрі більше не водитиме. Шарлотта витягла водійське посвідчення з братового гаманця ще в червні, під час його дедалі довшої денної дрімоти. А тоді сиділа за столом на кухні й плакала над ним.

— Я впевнена, що тут показують кіно, — каже Шарлотта. Вона усміхається й кусає при цьому губу.

У вестибюлі їх зустрічає така собі місіс Бреддок, котра ставиться до дядька Генрі як до старого друга, бере його за обидві руки й говорить, яка вона рада, «що ви з нами».

— З вами куди? — питає Генрі, озираючись. — Мені скоро треба на роботу. У документах такий безлад. З того Геллмана користі менше ніж нуль.

— Ви привезли його речі? — питає місіс Бреддок у Шарлотти.

— Так, — каже Шарлотта, й досі усміхаючись і кусаючи губу. Вона може скоро заплакати. Голлі знає ці ознаки.

— Я принесу валізи, — тихо каже Джером, але слух у дядька Генрі бездоганний.

— Які валізи? Які валізи?

— У нас для вас є чудова кімната, містере Тіббс, — каже місіс Бреддок. — Дуже світла і…

— Мене назвали містер Тіббс! —