Читати книгу - "Мала, Олекса Мун (Alexa Moon) "

Матвій дивиться на мене знизу вгору, дряпаючи поглядом. Там застигли жаль та вина. Ось тільки це марно. За ці дні я звела величезну стіну. Навряд він зможе достукатися до мене.

Зводжу брови, посилаючи крижаний погляд у відповідь: Що? Чи не подобається мій тон? Що тобі не подобається? Я не збираюся тебе так швидко прощати. Твої розмови – пусті слова. Мені з головою вистачило одного вчинку.

Згадка його огидного вчинку підіймає в мені хвилю роздратування. Отруйна агресія захльостує з головою і я ледве стримуюсь, щоб не спалахнути, почавши з ним розмову на підвищених тонах.

Він цього й веде. Він знає, що з легкістю заговорить мені зуби, тому я маю ні в якому разі не вестися на провокацію.

Якщо обставина змусила нас перебувати в одній кімнаті, перебуваючи вкрай близько один від одного, я повинна мовчки витерпіти це, а потім забратися звідси.

— Ай! — скрикую від гострого болю, підскакуючи на місці. Очі проти волі починають пекти. Відчуваю, як краплі скочуються по щоках, падаючи кудись униз.

— Там уламок, його треба витягнути!

— Можна я сама? — жалібно скулю, хапаючись за зріз тумби. — Будь ласка…

— Ні! — холодно відрізає і приступає до нехитрого дійства, витягання з моєї ступні осколка. - Нашатир дати? — долітає до мене через щільно втрамбовану вату у вухах. Всього секунда, і лють змінилася страхом, а зрадлива уява, почала підкидати страшні картинки, де через велику кількість крові я втрачаю свідомість.

— Ні, — ледве видавлюю з себе.

Вета, заспокойся! Це лише маленький уламок, який навряд чи зможе привести до ампутації ноги.

Я напевно забула згадати, що я не витримую виду крові й коли на пальцях Матвія бачу щось червоне і мокре, мені стає погано. Відразу забуваю про все на світі.

Як би я сама впоралася у подібній ситуації? Та ніяк! Її не виникло, якби не з'явилося на горизонті Матвій.

— Чорт, не можу вхопитись, — гарчить собі під ніс хлопець. Опускається навколішки.

— Що? Що ти хочеш зробити? — рвано видихаю. Мені потрібно більше кисню.

— Спробую зубами.

— Зубами? — голос злітає на октаву вище.

Я не дочула? Якими ще зубами?

Тепле дихання лоскоче ступню, і я відчуваю заспокійливий дотик губ.

Матінко…

Зовсім не дихаю. Причаїлася. Не можу поворухнутися.

Мою увагу привертає темна тінь, що застала у дверному отворі. Повільно обертаюся. Склавши руки на грудях, зсунувши брови, на нас дивиться Арон.

— Дістав! — глухо вимовляє Матвій і, судячи з усього, теж помічає гостя. — Вона порізалася, — показує уламок.

— Ясно. Де Лера? — рівно промовляє хлопець.

— Поняття не маю, — Матвій підіймається на ноги, витираючи тильною стороною руки кров із губ.

Я зараз звалюся…

— Добре! — Арон відштовхується, збираючись йти, але завмирає. Знову обертається. Концентрує погляд на моєму недо-хірургу. Погляд стає темним, небезпечним. — Єфим?

— А схожий? — вигинає брови. 

— Не дуже!

— От і вирішили.

— Твоя? — короткий кивок у мій бік.

— Моя! Вже моя!

— Стеж за нею! А то вона любителька потрапляти в неприємності. Більше не буду її витягати з халепи.

— Врахую. Домовилися.

— Домовилися. — Арон киває і зникає, а Матвій повертається до мене. Стиснувши губи, кілька разів хитає головою.