Читати книгу - "В моїх думках , Ясміна Лав"

Ранок обіцяв бути чудовим . Прокинувшись, через вікно я побачила яскраве сонечко . Настрій відразу піднявся .
З усмішкою прийняла душ , завила локони , нанесла яскравіший , аніж завжди макіяж.
З одягу вибрала розкльошену чорну міні-спідницю , з вузьким світло-рожевим поясом ,
і заправлену сорочку кольору хакі. 

На ноги взуваю білі кросівки.

Покрутившись перед дзеркалом, залишаюся задоволеною. 

З усмішкою хапаю з крісла яскравий, в'язаний кардиган і виходжу з кімнати.

— Добрий ранок, дорога Маріє, — майже пританцьовуючи, я збігаю сходами на кухню.

— Яка ти гарна сьогодні, Сашенько. Доброго ранку, — усміхається жінка.

— Що на сніданок?

— Омлет. Я вже накрила стіл.

— Дякую, — з вдячністю я цілую жінку у щічку, на що отримую задоволену усмішку.

Я думала, що цей ранок мені не зможе зіпсувати ніщо, але… Як виявляється, помилилася.

Навіть не встигаю сісти на своє місце, як чую жіночий сміх зі сходів.

Батько спускається вниз, за ручку з Христиною. Бажання їсти зникає, але пересиливши себе, я сідаю на стілець.

— Добрий ранок, Сашо, — вітається тато.

— Привіт, — проходячи повз, дівчина торкається мого плеча.

— Добрий ранок.

Я вирішую швидко поїсти й вийти з дому. Але, вочевидь, пасії батька зранку стало сумно, тому вона весь час ставить мені питання.

“До котрої години  ти на навчанні?”

“А чи маєш ти плани після університету?”

Потім ми переходимо до мого зовнішнього вигляду.

“Ти така гарна сьогодні. Якесь свято?”

“А що в тебе за парфуми?”

Я відповідаю одним словом, коли це було можливо. І не вдаюсь у подробиці.

Вчорашня вечеря мені показала цю людину, і спілкуватися з нею в мене немає жодного бажання.

Доївши, швидко прощаюся та виходжу на вулицю. Сідаю в автомобіль і видихаю.

Нарешті тиша.

***

В університеті, як не дивно, все спокійно. 

Пара за парою, лекція за лекцією. Немає косих поглядів, як я думала. Жодних перешіптувань за спиною.

Невже Ярослав промовчав?

Не можу повірити.

Навіть коли ми з Нікою спустились обідати й наткнулись біля входу на всю його компанію, я почула тільки “привіт”.

Жодних придирок чи шпильок. Наче ми просто знайомі, і все.

Спочатку я напружувалася, чекала підступу, але, зрозумівши, що нічого не буде, заспокоїлася.

Ми з Нікою обідаємо вдвох, оскільки її хлопець сьогодні не з'явився на навчання. Обговорюємо різні дівчачі дрібнички. 

Весело проводимо час.

— В кінці тижня  у мене день народження. І я хочу тебе запросити, — ніяковіючи, повідомляє Ніка.

— Звісно, я прийду, — з усмішкою відповідаю я.

— Я дуже рада. Знаєш, у мене не багато подруг. І хоч ми недовго спілкуємося, я вважаю тебе однією з них, — тихо каже дівчина.

— Дякую.

Чи вважаю подругою Ніку я?

Раніше, ні... А зараз? 

Напевно, у мене немає однозначної відповіді. Але ми стали ближчими, і я знаю, що можу поговорити з нею.

Можливо, це і є дружба.

До кінця дня ми ще багато говоримо. Меню на свято, список гостей, вибираємо наряди та зачіски. А ще Ніка хоче в кінці свята задмухати свічки на торті та загадати бажання.

Це дуже мило. Так, по-дитячому, але душевно.

Сьогодні після пар планів у мене немає. Вийшовши з університету, я одразу бачу татову машину.

— Може, тебе підвезти? — запитую я у Ніки, поки ми йдемо до воріт.

— Ні, у мене побачення. Андрій вже чекає, — з широкою усмішкою вимовляє дівчина.

Вийшовши з двору навчального закладу, ми прощаємося, і я йду до машини. 

Дмитро Олександрович припаркувався трохи далі, оскільки місця біля воріт не знайшлося. 

Роблячи кроки вперед, мене наче обдає жаром. Мимоволі я повертаю голову і через дорогу бачу Давида.

Він стоїть біля свого автомобіля.

Руки складені на грудях, спиною спираючись у високі двері. 

На ньому темно-сині джинси та біла футболка з коротким рукавом, яка вигідно підкреслює накачане тіло. 

Очі закривають широкі чорні окуляри.

“Гарний, статний, сексуальний… і такий козел”, — подумала я й усміхнулась своїм думкам.

Щоб він не помітив, я швидко залізаю у салон машини та знову повертаю голову в його бік. Але чоловіка вже не бачу. 

Вочевидь, сів за кермо.

Через секунду чую звук вхідного повідомлення і дивуюся, побачивши ім'я відправника.

“Радий, що змусив тебе усміхнутися, Принцесо.'”

Отже, помітив. А це означає, дивився на мене. І що б я не думала, але факт, що він за мною спостерігав, викликав у мені радість. І навіть більше.

“Чого це ти вирішив, що причина моєї усмішки — ти?”

Хто б знав, навіщо я це пишу ?

Тому що, друкуючи слова, на моїх губах з'являється ще більш дурнувата усмішка.

“Невже може бути інакше?”

Відповідь приходить майже одразу.

“Я навіть не помітила тебе.”

“Ти ж знаєш, що брехати — це погано?”

Майже бачу, як кутики його губ повзуть вгору, коли він це пише.

“Звісно, знаю.”

“Хочу ввечері показати тобі одне місце.”

Мій палець зависає над екраном.

Він знову кличе мене на побачення.

Навіщо?

Сам же відштовхнув у ту ніч, а зараз знову притягує до себе.

“Невже не цікаво, що це за місце?”

Чергове повідомлення приходить за хвилину.

Цікаво. Дуже цікаво.

Та хіба я можу погодитися? 

Ніка, мабуть, сказала б, що так., а мене розривають сумніви. 

Після стількох роздумів, копирсань у собі й сліз...Чи хочу я бачитися з ним?

Звісно, хочу. 

Кому я намагаюся збрехати? От тільки  показувати це чоловікові не буду.

“У мене вже є плани на вечір.”

Надсилаю і, наче заворожена, дивлюся на екран. 

Повідомлення прочитане. Але відповіді немає.

Образився?

Ну і нехай. Так навіть краще. 

Якщо він думає, що поманив — і я побігла, то дуже помиляється. Я не з тих дівчат, яких можна в один день кликати до себе, а в інший викидати, наче непотріб.

Звісно, я зараз перебільшую.