Читати книгу - "Між двох вогнів. Чому ми досі обираємо між роботою та сім’єю"

У книжці «Скнара: зрада американської людини» Сьюзан Фалуді робить цінне відкриття: «якщо чоловічу сторону суспільства позбавити мужності{293}, вона не стане жіночою». Маскулінність не можна зняти як окуляри чи зброю. «Чоловіки, які працювали на Long Beach Naval Shipyard, не йшли туди і в надії стати монтажниками, зварювальниками та виготовлювачами котлів, щоб бути більш мужніми, вони просто шукали щось варте роботи», — пояснює Фалуді. Іншими словами, якщо чоловічий догляд за дітьми стане вигідним економічно та емоційно, ми переглянемо концепцію маскулінності, додавши до неї властивості доглядальника. Оскільки природа та робота стрімко змінюються, то й наші цінності теж змінюються. Якщо історія іде до того, що чоловіки повинні взяти на себе різні ролі, пов’язані із доглядом та вихованням: від учителя до підприємця. Але вони виконуватимуть ці ролі по-своєму. Жінкам зостається дозволити їм це.

 Нова ера

Англійська професорка Абігейл Райн написала чудовий пост у своє­му блозі — «Повноцінна мама», де вона розповіла про свого бородатого чоловіка в татуюваннях, назвавши його «майстром з одягання підгузків, чудовим кухаром та першокласним садівником» і пояснила, що він установив «єдиний ритм» з їхнім сином, спостерігати який — просто задоволення». Райн зрозуміла, що коли її син носив увесь день поплутані шкарпетки чи піжаму навиворіт, це не означало, що її чоловік погано виконував роботу з догляду за дитиною. Вона вказує на те, що справжній переворот цього століття полягає в тому, «щоб перестати бачити дім як гендерний простір», але як територію і чоловіка, і жінки — так, як ми зараз сприймаємо робоче місце.

Заплющіть очі і уявіть, що вам вдалося все відпустити: очікування інших щодо вас і ваші власні очікування, вашого чоловіка і ваш дім. Уявіть, що якщо ваші діти покличуть вашого чоловіка чи партнера або будь-кого іншого з дорослих, хто їх любить, то ви будете спокійні, знаючи, що багато інших людей можуть бути поруч з ними. Уявіть, що ваш чоловік на рівних з вами відповідає за домашні обов’язки й каже вам, що робити, щоб допомогти їх виконати.

Якщо ми зможемо позбутися безлічі стереотипів, упереджень, очікувань, подвійних стандартів та сумнівів, які багато хто з нас носить із собою, тоді відкриється новий світ можливостей. Можливо, ми позбудемося статусу супержінок, але здобудемо набагато більше.

Частина третя

На шляху до рівності

Суддя Рут Бейдер Гінсбург дотримується фемінізму вже доволі давно. Здобувши важливі перемоги у сфері жіночих прав у 1970-х, вона продовжує відстоювати свої переконання й після призначення до Верхового Суду президентом Клінтоном у 1993 році.

Одного разу Гінсбург дала інтерв’ю{294} інформаційному бюлетеню співробітників Верховного Суду, де пояснила, що дозволила одному зі своїх секретарів — Девіду Посту — працювати за гнучким графіком, аби він міг піклуватися про двох маленьких донечок протягом дня, поки його дружина працювала економістом. Гінсбург зазначила: «Це моя мрія про те, як має виглядати світ. Коли тати візьмуть на себе рівну відповідальність із догляду за своїми дітьми, тоді жінки зможуть бути справді вільними».

Зверніть увагу, вона не сказала: «Коли тати більше поратимуться по дому» або «Коли тати виконуватимуть свою частину домашніх обов’язків». Вона сказала: «Коли тати візьмуть на себе рівну відповідальність із догляду за своїми дітьми». У словах «брати відповідальність» і «допомагати» — значний відсоток логістики й піклування, не кажучи вже про планування можливих подій. Жінки мають це відпустити, а чоловіки — прийняти.

Але хіба ми можемо досягнути змін такого масштабу? Влітку 2013 року я мала доповідь на TEDGlobal, де закликала аудиторію замислитися про необхідність «наново пристосувати чоловіків до потреб суспільства» у той спосіб, який я тут описала. Я відчула, як аудиторією прокотилися хвилі скептицизму. «Ви вважаєте, що це неможливо{295}, — сказала я. — Але я виросла в сім’ї, де мама виставляла на столах маленькі вази із сигаретами під час вечірніх посиденьок, де чорні та білі користувалися різними вбиральнями і де всіх примушували бути гетеросексуалами. Нині ситуація трохи інша».

Це викликало пригнічений сміх. Мені важливо було нагадати аудиторії, як сильно наш світ змінився за останні п’ятдесят років, у значно кращий бік з погляду афроамериканців, ЛГБТ-спільноти й сімей, які втратили одного з батьків через рак легень. Зважаючи на масштаб цієї зміни, поміркуйте, скільки змін ми можемо ще зробити в сферах, де це нині здається неможливим.

Останні чотири розділи книжки стосуватимуться конкретних кроків, які ми мусимо зробити, аби досягти рівності між жінками й чоловіками та завершити велику справу жіночого руху. Це стосується як простих змін у наших розмовах, так і змін у наших кар’єрних траєкторіях, на робочих місцях і в політичній системі.

У 2012 році я і мій молодший син дивилися Національний з’їзд Демократичної партії. Тодішній сенатор Джон Керрі виголошував промову, і мій син запитав, хто це. Я відповіла, що це сенатор, який балотувався на посаду президента у 2004 році й у разі, якщо президента Обаму переоберуть, цілком імовірно, може стати секретарем штату. Мій син здивовано поглянув на мене й абсолютно щиро спитав: «Ти маєш на увазі, що чоловік може стати Держсекретарем?». Мій син народився у 1999 році, і йому було лише п’ять, коли Держсекретаря США Коліна Паувела успішно замінила Кондоліза Райс, яка, у свою чергу, передала ключі влади Гілларі Клінтон. Дивлячись на нього, я згадала, яку радість переживала в день, коли першою жінкою-держсекретаркою стала Мадлен Олбрайт, яка прийняла присягу у 1997 році після двох століть керівництва чоловіків.

Зміни часто займають багато часу, аби щось постало, проте потім усе може відбуватися дуже бурхливо, це як потік води, що нарешті пробиває дамбу. Моє життя було періодом революційних змін для жінок, але темп цих змін був повільний і з зупинками. Настав час наступної потужної хвилі для жінок та для чоловіків.

Розділ 8

Змінімо манеру висловлювання

На початку 1980-х, коли я навчалася на першому курсі юридичної школи, пам’ятаю, як мене вражала манера, якою розмовляли мої професори. Кілька молодих викладачів-чоловіків з Гарварду (серед 70-ти осіб департаменту було всього кілька жінок на той час) свідомо намагалися змінити гендерний меседж. Тому, коли, наприклад, мій викладач з цивільних правопорушень згадував суддю, лікаря,