Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Перші кілька хвилин я почувалася так легко й невагомо… Ось знову Кормеліон мене знайшов і тепер вже ніщо на світі нас не розлучить. Адже я так кохаю його, а він мене… Ми й так вже достатньо натерпілися, тож якраз час…

— Аааа, що ти таке? — заверещала, коли врешті обернулася, аби поглянути на свого рятівника.

А дивитися дійсно було на що. Перекривлене обличчя, з якого стирчали навіть не ікла, а лише одне з них. Та й той надбитий, немов хто лупанув його довбнею. Голова  ж була просто величезна й абсолютно не пропорційна майже повноцінному людському тілу. Тільки дуже жорсткий ворс, який покривав навіть долоні, чітко вказував, що я дуже навіть помиляюся.

Істота, що стояла переді мною, видала звук, схожий на хрипливе ревіння. Її очі, колись такі добрі і лагідні, тепер світилися червоним, немов розпечені вуглини. Але в глибині тих очей, за цією зловісною червоністю, я помітила щось знайоме, щось, що належало лише Кормеліону. Це був той самий вогонь, той самий блиск, який колись так любила. І в ту ж мить до неї дійшло жахливе усвідомлення: це і є Кормеліон, просто змінений до невпізнання.

— Кормеліон, це ти? – промовила голосом, що був сповнений надії і болю.

Істота, схожа на троля, лиш проревіла щось незрозуміле, потупивши очі. А його нога в цей час вимальовувала нікому невидиме коло, окрім нього самого. Хоча ні, я також бачила його, адже в дитинстві мимоволі копіювала деяку поведінку Кормеліона й довго позбувалася цієї звички. Мама казала, що герцогині не можуть показувати власних емоцій і я цілком розуміла її чому.

— Іди сюди, мій тролику, — лагідно промовила я, обхопивши руками на диво м’який й приємний на дотик ворс. А виглядав так жахливо…

— Ти…ти…— троль намагався промовити ще хоча б щось, але йому не вдавалося. А потім той і геть розклеївся та важкі сльози мало не миттєво рясно зросили мою сукню.

— Чшшшш, мій тролику Кормеліоне, все добре, — навіть і не думала відходити від нього. Хай би як жахливо він не виглядав, але це мій тролик. Мій Кормеліончик.

****

Не знаю, скільки минуло часу, але я все сиділа в міцних та вкрай затишних обіймах Кормеліона. Його тепле дихання було значно швидшим, ніж вчорашньої ночі, що видавало те, що мій коханий тролик вже давно не спить. Але він навіть не думав порушити мій сон. Краєм ока у якомусь тьмяному дзеркалі помітила, як той вкрадливо милується мною й від цього на душі немов завирувала зграя метеликів, що охопила все тіло.

Я вже не думала ні про дурнуватого Айраска, ні про наш поцілунок, на про десятки журналістів, які встигли навіки закарбувати цей момент. От чесно, було так байдуже… Головне, що Кормеліон тут і зараз, а там все в наших руках.

— Давно ти тут? — вирішила порушити мовчанку та знехотя покинула обійми коханого, щоб по його жестах розуміти хоча б щось.

Той похитав головою, а тоді змахнув рукою, показуючи два пальці.

— Два дні?

Кормеліон кивнув, знову насуплено схиливши голову й вимальовуючи невидимі кола в повітрі. Намагався заспокоїтися, а його руки чи то лапи все більше тремтіли, показуючи розпач, так йому непритаманний.

— Цього разу швидше знайшов, — хитнула головою, задумавшись. — Як же повернути тебе до норми…

Не дивилася на Кормеліона, поглинена своїми думками. В цей час в моїй голові пролітали всі-всі заклинання, настоянки, ритуали, що могла знати. Але чим довше я сиділа, тим більше мене накривав розпач. Нічого. Я не змогла знайти анічогісінько, що б могло допомогти.

Поглянула на Кормеліона, а його, здавалося б, сірувато-коричнувате тіло, немов геть побіліло. Страшенна розпука читалася на ньому. Невже він думає, що він відразливий і я…

— Я кохаю тебе таким, яким ти є й ніколи, чуєш, ніколи й ніхто не зможе підкорити моє серце так, як це зробив ти!

Його погляду вже напевно й не забуду до скону. Таке щире й наївне кохання, схоже ще на ті наші перші почуття, аж іскрилося в його очах.

— Дякую, — самими пошерхлими губами проговорив він. — Кохана!