Читати книгу - "Право на кохання, Софія Вітерець"

Відчуття спокою завжди асоціювалося в мене з домом. Здавалося, що лише там я можу видихнути, бути собою попри все. Хоча й так рідко приховувала істинне «я». Здавалося, що гарне виховання зробило з мене герцогиню у всіх моїх проявах, адже менш проблемну дівчину мого віку й статусу важку було знайти.

Проте все одно, вдома я немов оживала. І ні, не в рідному замку, а саме тут — поруч з Кормеліоном — коханим що здавалося здатний подарувати мені не лише спокій та затишок, а все-все на світі, навіть своє життя.

І ось ми знову були разом у нашому невеличкому будиночку. Знову я прокидалася від найсмачніших пахощів на світі й моє обличчя миттю осяювала посмішка. А на щоках одразу ж вискакував рум’янець, коли пригадувала слова Кормеліона про те, що в такі миті я найпрекрасніша.

— Коханий, я йду, — бадьоро вигукнула та почала було вставати з ліжка, коли до кімнати прослизнув, на скільки він міг це взагалі зробити, Кормеліон.

— Зачекай ще трішки, а то сюрприз не вдасться, — промовив він та так само швидко зникнув за дверима, залишаючи мене ще трішки сонну сидіти на ліжку.

— Ну добре, — промовила, хоча не знала, кому я взагалі це кажу.

До речі, не знаю чи це мої почуття, чи може вже трішки звиклася, але мені навіть почала подобатися нова зовнішність Кормеліона. Не те щоб не бажала йому повернутися до хоча б попереднього або свого власного тіла, але він немов ожив. Сірувато-коричнувата шкіра посвітліша й нагадувала лагідний беж. Шерсть по всьому тілу була вилизана й вичесана настільки, що в деяких місцях навіть висіли жмутки вирваного волосся. Старався, бідненький. Але головне навіть не це. Тепер його очі горіли. Завзяттям, коханням та навіть якимось азартом.

Все ж відчуття в тілі троля, мабуть, геть не ті. В будь-якому випадку, ми вже перевірили. І як мінімум я дуже то навіть відчувала різницю. Хоч одна перевага від цього тіла все ж таки була. Особливо коли я впустила свою улюблену сережку за диванчик. Не такий вже й важкий, в руках Кормеліона він здавався легесеньким пером.

— Що тут сталося? — таки не втримавшись, все ж пішла на кухоньку, дивуючи гармидеру, що панував там.

Здавалося, всі крупи, які тільки в нас були, були розсипані по всій підлозі. Ніде було й кроку ступити. Про борошно взагалі ж мовчу. В ньому була кожна найменша деталька інтер’єру, з яким дуже зливався Кормеліон, до шерсті якого поприліплювалося це все. А він, до речі, якраз жонглював трьома пластиковими мисками, якимись овочами й фруктами. Але не як якийсь досвідчений фокусник, а як той, хто будь-якою ціною не хотів нічого впустити та створювати шуму. І в Кормеліона навіть виходило, але ціною втраченої гідності, адже виглядав той вкрай кумедно.

Швидко змахнула рукою й всі предмети зависли в повітрі та почали падати, ніби в сповільненій зйомці. Але це не так вже й допомогло Кормеліону, бо він розгубився й послизнувся в розлитому по всій підлозі молоці. Я кинулася допомогти його і ця вся гора їжі посипалася на голову коханому. Адже той якраз встиг відштовхнути мене на присипаний борошном диванчик.

Кілька хвилин ми сиділи й дивилися одне на одного, поки наш мозок намагався зрозуміти, що взагалі відбулося. А потім як залилися сміхом… Спинитися не могли хвилин п’ять. Настільки живіт розболівся, що здавалося лусну, але натомість в мене вирвався потім магії, що кинувся прибирати все довкола.

— Все ж чари це дуже корисна річ, —  бадьоро хмикнула, поглянувши, на результат.

— Пробач, що залишив нас без сніданку, — чомусь похнюпився Кормеліон.

— Агов, та я до обіду й не змогла б нічого їсти. А то живіт точно лусне, — посміхнулася, беручи його за руку та злегка погладжуючи все ще трішки брудну шерсть. — Головне, що ти поруч, а все решта — це такі дурниці…

— Анабель… я не знаю…

— Кормеліоне, давай не зараз, — лагідно посміхнулася, пригортаючись до його широких грудей, в яких ще частіше запульсувало серце.

— Але я маю тобі сказати.

— Повір, немає нічого важливішого, ніж твоя присутність поруч і байдуже, в якому ти тілі тепер.

— Ані, — вперто промовив Кормеліон, вдивляючись в мої очі. — Я не знаю, скільки ще зможу протриматися.

— Як не знаєш? Ти ж в порядку! Немає ніяких підземних ходів з отруйними речовинами та й…

— Вони в мені, Анабель. Я відчуваючи, як та гидота знову розповзається моїми венами, — зізнався Кормеліон, зазираючи не у вічі, а немов у душу.

— Але як? Ти ж у новому тілі! Та й воно значно міцніше.

— Не важко прив’язати цю заразу до тіла. А вона знає, що робить. Будь я міфічним драконом чи чорнокнигом, все одно воно мене рано чи пізно звело б з цього світу.

— Думаєш…

— Я знаю, Анабель, знаю. Відчуваючи це кожною отруєною кліткою. Як і те, що тут без магії не обійшлося. Жаль, що зараз я ще більше безсилий, ніж раніше, — Кормеліон підвівся й затупцяв кімнатою, нервово позиркуючи на кухонну поверхню з чітким наміром щось та й приготувати. Аби лишень заспокоїтися.

—  Давай тоді я допоможу, — розвернула його до себе, опиняючись якраз навпроти його очей.

— Це чорна магія. Лише той, хто наклав заклинання здатен його зняти.

— Тоді я знайду його. Хто б це не був, — твердо промовила я, міцно стискаючи Кормеліонову руку.