Читати книгу - "Фактологія"

Наступного ранку мене відвезли на фабрику. Я потис руку керівникові, і ми одразу перейшли до основних запитань:

— Ви купуєте сировину в Будапешті, перетворюєте на пігулки, запаковуєте їх у блістери й коробки, коробки складаєте у великі контейнери, які відправляєте до Генуї. Як усе це може коштувати менше від вартості сировини? Угорці запропонували вам якісь спеціальні ціни?

— Ми сплачуємо угорцям так само, як і всі, — відповів він.

— Мене зустріли на лімузині. На чому ви заробляєте гроші?

Керівник усміхнувся:

— Я поясню вам, як ми працюємо. Кілька років тому ми зрозуміли, що невдовзі вся галузь стане роботизованою. Ми побудували цю малу фабрику з найшвидшою у світі машиною для виготовлення пігулок, яку ми самі й винайшли. Усі інші наші процеси також цілковито автоматизовані. Фабрики великих компаній порівняно з нами виглядають як ремісничі майстерні. Отже, ми замовили сировину з Будапешта. У понеділок о 6:00 поїздом прибуває хлорохін, діюча речовина ліків. За півдня річний запас пігулок від малярії для Анголи вже упаковано в коробки й підготовлено до відправлення. Уранці в четвер вантаж уже перебуває в порту Генуї. Представник ЮНІСЕФ перевіряє ліки й підписує документи про отримання, і в цей самий день гроші потрапляють на наш банківський рахунок у Цюриху.

— Але слухайте, ви ж продаєте ліки за ціною, нижчою від тієї, що заплатили за сировину.

— Усе правильно. Угорці надають нам тридцятиденний кредит, гроші від ЮНІСЕФ ми отримуємо за чотири дні. Таким чином ми маємо ще 26 днів, щоб отримати певний відсоток, поки гроші залишаються на нашому банківському рахунку.

Овва... У мене забракло слів. Про такий варіант я навіть подумати не міг.

Мій розум блокувала ідея, що ЮНІСЕФ — це хороші хлопці, а фармацевтичні компанії — вороги, що мають на думці лише щось лихе. Я взагалі нічого не знав про інноваційну потужність малого бізнесу. Виявилося, що вони дуже навіть непогані хлопці з фантастичною здатністю знаходити дешевші рішення.

Журналісти

Зараз серед інтелектуалів і політиків стало модно тицяти пальцями у ЗМІ та звинувачувати їх у тому, що вони не розкривають правди. Із попередніх розділів могло скластися враження, що я займаюся тим самим.

Замість того щоб указувати пальцями на журналістів, ми маємо запитати: чому медіа подає таку спотворену картину світу? Чи справді журналісти роблять це навмисне? Чи можна якось інакше пояснити їхню поведінку?

(Я не збираюся обговорювати навмисно сфальсифіковані новини. Це взагалі інше, що не має нічого спільного із журналістикою. І, до речі, я не вірю, що саме фейкові новини винні у нашому спотвореному світогляді: ми не щойно почали некоректно сприймати світ, я думаю, що ми взагалі завжди неправильно його розуміли).

У 2013 році ми опублікували онлайн-результати Проекту, присвяченого невігластву, від Gapminder. Його результати одразу опинилися на перших позиціях в обговореннях на BBC та CNN. Ці два канали публікували наші опитування на своїх сайтах, щоб люди могли відповісти. Вони отримали тисячі відповідей і коментарів, де люди намагалися проаналізувати, чому результати виявляються настільки поганими.

Один коментар привернув нашу увагу: «Можу закластися, що жоден медійник не пройшов цей тест».

Нам сподобалася ця ідея, і ми вирішили втілити її, але компанії, що проводять опитування, сказали, що до журналістських спільнот неможливо підступитися. Роботодавці забороняють медійникам брати участь у будь-яких опитуваннях. Звичайно, ніхто не захоче ставити власний авторитет під питання. Було б дуже соромно, якби люди довідалися, що над серйозними випусками новин працювали журналісти, які знали не більше, ніж шимпанзе. Для авторитетної новинної компанії було б просто ганебно показати, що вони наймають на роботу журналістів, чия обізнаність про світ не перевищує рівня мавпи.

Коли мені заявляють, що щось неможливо, то лише розпалюють азарт домогтися свого. У моєму календарі на цей рік було заплановано дві медійні конференції, так що я прихопив із собою все потрібне для опитування. Двадцятихвилинна лекція занадто коротка, щоб провести повне опитування, але кілька запитань я все-таки встиг поставити. Ось результати. До цієї таблиці я також додав показники, які отримав під час конференції провідних кінодокументалістів — людей із BBC, PBS, National Geographic, Discovery і так далі.

Таке враження, що журналісти й кінодокументалісти знають не більше, ніж люди загалом, а отже, менше за шимпанзе.

Якщо це стосується журналістів і документалістів узагалі — і я не маю підстав вважати, що рівень знань буде вищим серед інших груп журналістів або ці знання будуть кращими з інших питань, — то вони ні в чому не винні. Ні журналісти, ні документалісти нам не брешуть, тобто не намагаються свідомо дати неправильну інформацію, коли роблять драматичні сюжети про світ, поділений на дві частини, чи про «природу, яка завдає удару у відповідь», чи про демографічну кризу, які вони розповідають серйозним тоном під тужливу фортепіанну музику. У них немає лихих намірів, і звинувачувати їх у цьому просто безглуздо. Насправді більшість журналістів і кіновиробників, які розповідають нам про світ, і самі обдурені. Не звинувачуймо в усьому журналістів: вони страждають від тих самих мегахибних концепцій, що й решта людей.

Наша преса може бути вільною, може дошукуватися правди, але незалежність не означає репрезентативність: навіть якби кожен репортаж сам по собі був правдивим, ми все одно отримували б хибну картину завдяки історіям, які репортери обирають для сюжетів. Медіа не можуть і не мають бути нейтральними, і ми не можемо на це сподіватися.

Результати опитування журналістів виявилися катастрофічними. Десь такими ж катастрофічними, як і аварія літака. Але звинувачувати в чомусь медійників так само доцільно, як і звинувачувати сонного пілота. Натомість нам варто спробувати зрозуміти, чому журналісти мають такий спотворений світогляд (відповідь: просто тому, що вони людські створіння з усіма драматичними інстинктами), і які системні фактори спонукають їх створювати викривлені й однобокі сюжети (ось принаймні частина відповіді: їм доводиться конкурувати за увагу споживачів або втрачати роботу).

Коли ми це розуміємо, стає ясно: розраховувати на те, що преса може змінитися, щоб краще відображати реальність, безглуздо, нечесно й нереалістично. Коректне відображення реальності — це не те, що можна очікувати від засобів масової інформації. Ми не маємо розраховувати на те, що медіа забезпечать нам фактологічне бачення світу. Утішати себе такими надіями —