Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

— Можеш додати до мого боргу.

— Ні, — прошепотіла Вілла обіч.

І за мить Сент луною повторив:

— Ні.

Вест підвів на нього погляд, явно здивований такою відповіддю.

— Не тягни свої халепи мені під двері й не намагайся розплатитися за них моєю монетою. Як не здатен зарадити — не ходитимеш на цьому судні, це не твоя справа.

Вест стиснув щелепи, проте затамував лють, що аж калатала під шкірою.

— А в мене є справа, якій ти стаєш на заваді. — Сент розвернувся, аж поділ розлетівся, та, взявшись за клямку, різко спинився на місці. — І якщо я довідаюся, що бодай одна душа знає про вантаж, який ти доправив із Джевала, збиратимеш свою команду по всьому місту у вигляді дрібних шматочків.

Вест стиснув руки на ремені.

— Ти про що, про неї?

У грудях запекло вогнем, я раптом помітила, що затамувала дух.

— Тож це покарання. — Вест ступив крок у бік Сента.

— Називай це як хочеш. Твоє завдання — робити те, що я тобі кажу. Жодного поруху без мого дозволу. Якщо така домовленість тобі не до душі, то там, у порту, сотня претендентів, які можуть посісти твоє місце.

— Якби я не забрав її з Джевала, її вже прив’язали б до рифу й риби пообгризали б кістки.

— Фейбл здатна сама про себе подбати, — прогуркотів Сент.

Вілла повернула до мене збентежений погляд.

— Нащо тоді я просадив стільки монети, два роки поспіль ходив до того острова що два тижні? Якби з нею щось сталося, ми обидва розуміємо, чию б горлянку перерізали. Забравши її сюди, я врятував життя і їй, і собі.

Батько вишкірив зуби й нарешті дав волю штормовій люті — та миттю залила тиху кімнату.

— Я більше не бажаю бачити твоєї пики, поки ти все не владнаєш. Як ні, то по тебе прийде не Зола. А я. І після того ти вже не животітимеш.

Двері затраснулися, аж стіни задвигтіли, і кроки Сента загупали тепер униз сходами. З вікна видно було, як він рішуче йде провулком. Не озираючись, на ходу механічно застібнувся до горла і зник у темряві.

Вілла міряла мене поглядом, схрестивши руки на грудях, а решта команди вже зазирала у дверний отвір.

— Нічого не хочеш пояснити?

— Так, — зітхнула я. — Треба поговорити.

Роздiл двадцять восьмий

Усі повернулися до Веста; той стояв біля вікна, оглядаючи вулицю.

— Весте… — Вілла простягнула руку, але капітан відсунувся.

— Він нам нічого не позичатиме. Можемо використати резервний фонд.

Усі мовчки витріщилися на нього.

— Не можемо, — заперечив Остер. — Ми домовилися його не чіпати.

— Заприсяглися, — пробурмотів Пай.

На мить запала тиша, і це вперше я не відчувала жодної шпаринки в щільній стіні цієї команди.

— Що це за фонд? — запитала я.

— Це відкладене з побічних прибутків, які нам траплялися. Воно… на потім. — На мій подив, Геміш таки дав відповідь. Мабуть, уже не було сенсу приховувати.

— На потім?

Скарбник зняв окуляри, покрутив їх у пальцях.

— Коли викупимося в Сента.

— Тільки якщо всі згодні, — виправив Вест. — Там достатньо, щоб полагодити вітрила й компенсувати втрати від шторму. Ми зможемо повернутися в море й заробити на покриття цієї суми. — Він щосили намагався мати впевнений вигляд. — Завтра можу винайняти судно, яке доправить мене до коралового острова.

Ну звісно. Там у них сховок.

Такі були в кожної команди. Було б нерозумно тримати все, що маєш, в одному місці: корабель

може затонути, а міську точку можуть пограбувати, поки ходиш у морі. Усі команди, що мали бодай трохи клепки в головах, розподіляли запаси по кількох схованках.

— Нам аж два роки знадобилося, щоб стільки назбирати, — нагадала Вілла.

Вест знизав плечима.

— Це наш єдиний шанс.

Утім це було не так. І якщо мені треба завоювати місце в команді, то ось і найкраща нагода. Я сягнула в кишеню, намацала морського дракона — і, розтуливши рота, відчула, як смикнуло в животі.

— Не єдиний, — відказала, глянувши Вестові в очі.

У кімнаті знов запала тиша, усі втупили погляди в моє почервоніле обличчя. Уже почала, вороття немає.

— Що таке? — підозріло примружився Геміш.

— Маю іншу пропозицію. — Я розправила плечі. — Якщо хочете.

Скарбник повернув окуляри на носа.

— Що ти маєш на увазі?

— Візьміть мене добувачкою на «Жоржину», і я знайду вам кошти на вітрила.

— Ні, — важко зронив Вест.

Однак Вілла мала зацікавлений вигляд.

— А як ти збираєшся це зробити?

— Яка різниця? Я можу забезпечити вам вітрила. Візьміть мене добувачкою, і я за один вихід дам достатньо, щоб викупитися в Сента.

Остер відсунувся від стіни.

— Та про що ти торочиш?

— Пропоную таку угоду. — Всю увагу зосередила на Весті.

— Ні! — повторив Вест, спалахнувши гнівом.

Вілла перевела погляд із нього на мене.

— Чом ні? Якщо вона знає спосіб…

— Ви нікого ліпшого в команду не знайдете. Я вправна добувачка, — додала я.

— Ні!

Я аж відсахнулася. Інші збентежено ззиралися.

Вілла отетеріло витріщалася на Веста.

— Добувача в нас немає. А вона каже, що відшкодує вартість вітрил, ще й у Сента нас викупить. А ти кажеш «ні»?

— Кажу. Ми її не беремо.

— Чому? — не здавалася Вілла.

Усе стихло, і я трохи зачекала, даючи Вестові останню можливість. Таємниця пекла мені горлянку, ніби та хлібна, у якій я тонула минулої ночі. Те, чого я ніколи не збиралася казати вголос. Те, чого заприсяглася не робити. Але Сент не виконав обіцянки, даної мені. «Жайвора» мені лишив, проте не віддав того, що мав би. Того, що мені належить.

І тепер я теж порушу свою обіцянку.

— Не треба, — прошепотів Вест, здогадавшись