Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Так ось що Вілла мала на увазі, кажучи, що не обирала такого життя. Замість неї його обрав Вест.

— І той погодився?

— Ну не викинув. — І вона знизала плечима. — Сказав, що маю навчитися виживати, інакше в морі мені не місце.

— Чи тобі колись хотілося, щоб він тебе тоді не затягнув у море? — прошепотіла я.

— Щодня! — відказала, ні на хвильку не замислюючись. — Та він не хотів полишати мене на Узбережжі. А я не хочу полишати його на «Жоржині».

Оце воно: те прокляття, що сковує на Звуженні кожного, хто любить хоч когось. Крізь нещільно зачинені двері було видно, як Вест заплющує очі щораз, коли лікар протягує голку з ниткою.

— То що там, зрештою, у вас із Сентом? — нахилилася до мене і так само притишила голос.

— Ти про що? — Я випростала спину.

— Я про те, нащо було пробиратися через Звуження, щоб найматися до такого? Не могла ж ти справді сподіватися, нібито він тебе візьме.

Зиркнула на неї, стиснувши зуби.

— Я…

Тут крізь двері протиснувся лікар із притисненою до черева валізкою і, щось бурмочучи під ніс, почовгав униз сходами. Біла сорочка тепер уся була заляпана кров’ю. Крізь дверний отвір було видно, як Вест, схопившись за бік, осушує ще одну пляшечку хлібної.

— Заходьте вже, — прорипів, звертаючись до передпокою.

Команда знову набилася в тісну кімнатку, всі витріщилися на Веста. Крові на ньому вже майже не було видно, зате рясніли шви, а синці понабрякали ще сильніше. Якби провалявся в тій дірі на Узбережжі ще день чи два, там би й спустив дух.

— Ну, розказуйте, — скомандував, помацавши кісточкою пальця розпанахану губу.

Геміш глибоко зітхнув і видав:

— Вітрила вже не врятуєш. Якщо їх полагодити, зрадять у перший-ліпший шторм. А враховуючи втрати товару й реманенту, нам бракує грошей, щоб виходити в море.

Вест задумливо переводив погляд з одного на іншого.

— А що, як до Сована візьмемо в борг?

— Стільки ніхто не позичить, — похитав головою Геміш.

— Дай подивлюся. — Вест простягнув руку, і Геміш сунув йому свої записи.

Ми мовчки дивилися, як він гортає сторінки та водить пальцем уздовж рядків цифр. Згорнувши книжку, зітхнув.

— Піду до Сента.

— Ні, — раптом змахнула руками Вілла. — Ти йому й так уже винен.

— Отже, збільшу позику.

— Ні, Весте, — повторила вона.

— Хочеш знову спробувати найнятися, куди тільки тебе погодяться взяти? — різко кинув той.

— Ні. — Вона звузила очі. — Але так принаймні ти можеш повернути йому корабель. Це буде чесна угода.

— Втратити «Жоржину»? — саркастично зиркнув на неї.

— Це ліпше, ніж продати останній клаптик душі, що в тебе лишився. З таких боргів тобі вже не вилізти.

Вест озирнув усю команду.

— А ви що думаєте?

Геміш поквапився з відповіддю першим:

— Я думаю, Вілла має рацію. Але й ти теж. Сент — наш єдиний вихід.

Остер і Пай закивали, відводячи очі від лютого погляду Вілли.

Вест підвівся, загарчав від болю і знову потягнувся до темних синців на ребрах. Вілла спробувала його вгамувати:

— Ти куди зібрався?

— До Тисняви. Візьмемо в борг у Сента і спробуємо якось викараскатися з цієї халепи.

— Схоже, гм… Схоже, для балачки з Сентом тобі не треба вибиратися до Тисняви, — завважив Остер збентежено, глянувши у вікно.

Я підійшла й визирнула з-за його плеча. В

останніх променях дня, що згасав, сяяло ясно-синє вбрання. Натовп розступався перед його власником, ніби морські хвилі.

Сент.

— Сховайте її. — Вест нервово запустив п’ятірню у волосся й заправив пасма за вуха.

Вілла вхопила мене за руку й потягла з кімнати.

— Чекай! — Я спробувала висмикнутися й кинутися повз неї, проте Пай схопив мене за другу руку та втягнув назад у передпокій.

— Хочеш усе ще більше зіпсувати? — прошипіла Вілла.

Відчинила двері сусідньої кімнатки й заштовхнула мене досередини.

— А що, це взагалі можливо?! — поцікавилась я і знову видерлася, та Пай затраснув двері й лишив нас із нею наодинці в темряві.

Вілла запалила свічку, що стирчала на столі, а я дослухалася, як гомін у таверні раптом стих, коли сходами затупотіли важкі кроки.

— Геть! — проревів у коридорі гучний голос Сента, відтак двері аж затрусилися на петлях.

Ми з Віллою притиснули вуха до тоненької стінки з дерев’яних планок, що відділяла нашу кімнату від тієї, де лишився Вест.

Запала важка тиша, у якій чула лише, як важко гупає мені в голові кров.

— І це ти називаєш бути капітаном? — проказав Сент спокійним, але крижаним тоном.

Я тихенько скрадалася вздовж стіни, поки не знайшла щілинку, крізь яку пробивалося світло. Коли в поле зору потрапив Вест, губи смикнулись. Він височів навпроти вікна, задерши носа попри біль, що його достоту мучив, і незворушно дивився Сентові в очі.

— Ми уклали угоду, коли я віддав тобі «Жоржину».

— Ти не віддавав мені «Жоржини», — перервав Вест.

— Що?!

— Ти не віддавав мені «Жоржини», — повторив той.

Сент витріщився на нього.

— Я дав тобі шанс — можливість стати капітаном власної команди та відкрити власну справу. А натомість мій корабель нидіє в бухті з порізаними вітрилами, а тебе команда витягає напівмертвим із нетрів Узбережжя.

— Зола…

— Нічого не бажаю чути про Золу. Волію побалакати про тебе. — Сент підвищив голос. — Є проблеми з іншим торговцем — мусиш їх залагодити.

— Так, пане.

— Вертайся в море і якось уладнай усі розбіжності у гросбухах.

Вест потупив очі.

— Не можу.

— Що? — Сент аж закляк.

— Немає грошей на нові вітрила. Це ж після шторму.

Очі Сента перетворилися на вузенькі шпаринки, ніздрі роздулися.

— Хочеш сказати, що пішов на дно?

Вест коротко кивнув.

— І що, хочеш, щоб я