Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Вілла кинулася до неї, ухопила за руку, і та відповіла в’ялим жестом.

— Вілло, — усміхнулася, повільно кліпаючи.

За своє життя я зустрічала на Узбережжі хіба сотню таких жінок. Злиденні, голодні. Продають себе морякам з торговельних суден, що стають у порт на ніч, і постійно вагітніють. Ось тому на Узбережжі такі юрми дітлахів.

— Мамо, а Вест заходив? Учора ввечері? — м’яко спитала Вілла.

Я роззирнулася кімнаткою в пошуках якихось ознак його перебування, помітила в кутку кошик ріпи, барильце солоної риби й непочату бляшанку чаю. Вочевидь негаразди Віллиної матері він також повісив собі на шию.

— Угу-м-м. — Жінка кивнула, але надто втомлено.

— Коли? Коли він заходив?

— Учора ввечері. Я ж сказала. — Жінка вивільнила руку з Віллиної, заплющила очі та притулилася до стіни.

Вілла підвелася, замислено нишпорячи сюди-туди очима.

— Нащо він сюди приходив? — пошепки спитала я.

Вілла почервоніла й відвернулася, зірвала плед із цвяшка на стіні й огорнула жінці плечі.

— Він надто худий, Вілло. Йому треба більше їсти, — промимрила та.

— Я знаю, мамо.

— Ти простеж, щоб він нормально їв.

— Добре, мамо, — прошепотіла Вілла. — Лягай спати.

Вілла оминула мене, а я ще мить вдивлялася в обважніле жінчине обличчя. Ліжечко благеньке, майже розвалюється, у хатинці нічого, крім дрібки їжі.

Вийшла за Віллою надвір. Та нерухомо чекала в провулку. Нарешті позирнула на мене.

— Що він тут робив? — ще раз спитала її.

Та похитувалася з боку в бік, сунувши руки в кишені.

— Він її доглядає.

— Чому він?

— Бо більше нікому.

І тут мене осінило: усе дійшло з виразу її обличчя.

— Він… Вест твій брат?

Дівчина не змигнула оком. Ніби й не дихала.

«Ніколи, за жодної обставини не показуй, хто для тебе важливий».

— А інші знають? — прошепотіла я.

Вілла потупила очі. Отже, це було таємницею навіть для команди.

— Хоч одна душа довідається — приб’ю, —

пообіцяла мені, раптом якось відчайдушно. — Не хочеться, проте доведеться.

Я кивнула. Чи мені не розуміти таких таємниць? Хтось прочув — і в тебе вже не лишається землі під ногами.

Вілла завмерла, позирнула мені через плече, я простежила за її поглядом: на доріжці вештався малий босоногий хлопчик у завеликих чоловічих лахах. Озирнувся на Віллу, нервово потер руки.

Ніби отримавши якийсь незрозумілий сигнал, він раптово кинувся геть, а Вілла побігла за ним. Так ми і мчали його звивистим слідом, а хлопчина все щезав у провулках перед нами, аж поки, діставшись рогу якоїсь чергової халупи, зупинився, заскочив на край похилого дашка й умостився там, ніби пташеня на гілці. Показав на купу перекинутих ящиків, підтягнувся і щезнув за стінкою.

Ми кинулися до плями світла на мокрій землі, і коли Вілла розкидала ящики, дух мені забило. Боцманка на мить заклякла і сповзла донизу: на сонці показалася безсило відкинута рука.

Вест.

Роздiл двадцять сьомий

Я кинулася до ліжка й відгорнула ковдру: Остер із Паєм заносили Веста сходами таверни в кімнату, а за ними назирці тупотів лікар. Свічка вихопила Вестове обличчя на подушці. Він був жорстоко побитий, лице скривавлене й розпухле, проте не було зрозуміло, наскільки все кепсько.

Лікар поставив валізку на підлогу, засукав рукави й узявся до справи.

— Води, якісь чисті ганчірки… — бурмотів. — І хлібної теж давайте.

Пай хутко кивнув і зник за дверима.

— Що сталося? — Вілла схилилася над Вестом і легенько торкнулася його розсіченої брови.

Той здригнувся і всотав повітря крізь зуби: лікар промацував ребра.

— Зола, — відповів. Вочевидь єдине пояснення, на яке слід було очікувати. — Не треба було залишати корабель. Після того як ми вийшли з Дерна.

Вілла зиркнула на мене. Про те, що сталося з вітрилами «Жоржини», він нічого не сказав, та вочевидь мав це на увазі.

Повернувся Пай з усім, що наказав лікар, і перш ніж Остер відкоркував пляшечку хлібної, Вест ухопив її та жадібно заковтнув увесь вміст. Тоді звалився назад на ліжко, здригаючись від болю: груди різко смикалися з кожним видихом.

Аж тут, ніби щойно завваживши, звів на мене погляд:

— А ти що тут робиш?

Я спробувала всміхнутися, вийшло не надто переконливо.

— Витягаю тебе із завулків.

Мені страшно було роздивлятися, який він весь залитий кров’ю. Від цього видовища в животі смикався болючий клубок.

Щоб обличчя мене не зрадило, утекла до передпокою — звідти дивилася, як лікар допізна орудував при свічці.

Підлога вкрилася брудними слідами й використаними бинтами, і щоразу, як лікар торкався ран, Вест гарчав і лаявся від болю. Коли вчергове нахилився до нього, Вест відштовхнув його так, що той мало не полетів із табурета.

Остер засміявся, витираючи пляму Вестової крові з руки, там, де на ній витатуйовані були сплетені змії, — але сміх був роблений. З тої миті, як капітана занесли в кімнату таверни, команда не відходила від нього ні на крок, і на обличчях запав вираз мовчазної скорботи.

Вест сів, розсунувши ноги й нахилившись уперед, і лікар узявся зашивати глибоку рану на плечі. Шкіра на спині й руках у м’якому світлі здавалася ще більш золотавою, та вся була в синіх і чорних острівцях, немов тканина, поплямована чорнилом.

— По скільки вам було років, коли Сент узяв вас до себе? — пошепки поцікавилась я у Вілли.

Довгий видих, погляд спрямований на носаки черевиків: дівчина ніби замислилася, чи варто взагалі відповідати.

— Він нас не брав.

— То як ви опинилися на «Жоржині»?

— Оцей недоумок… — Вона смикнула підборіддям у бік Веста. — Коли цьому Узбережному Волоцюжці було дев’ять років, його підібрав один торговець. А за рік брат повернувся по мене. Потайки провів на корабель, а коли вже вийшли в море, удав, ніби раптом натрапив на «зайця». — Вілла сумно усміхнулася. — Переконав капітана мене залишити: я ж бо дрібненька й можу спритно