Читати книгу - "Одного разу на Різдво"

Сара в туалеті, а телефон лишила на столі. Мобільник пищить, я за звичкою дивлюся на екран. СМС від Люка.

«Може, ти думала, що тобі сьогодні немає чим зайнятися? Плани скасовано останньої хвилини, ніхто мене не любить, ніхто не приголубить. Врятуй мене, моя Саро!»

Я дивлюся на есемеску кілька секунд, у голові паморочиться. Відходжу, втуплююся поглядом у холодильник. Тільки б Сара не вирішила, ніби я за нею шпигую. Записка цілком невинна, від друга — не від залицяльника. З Люком ми перетнулися лише раз — у кафе поблизу Сариної роботи. Він зовсім не Сариного типу: кремезний, із накачаними м’язами та скуйовдженим волоссям. Але «моя Саро»? Звісно, вона казала, що вони спілкуються, що з ним дуже легко говорити про все на світі. Чи є тут ще щось, крім цього? Краєм ока стежу за нею, коли вона повертається до кухні: вона бере телефон, сміється, засовує його в задню кишеню джинсів, нічого не каже. Мене це дивує, проте я теж не розповідаю їй про всі повідомлення, що отримую.

— Скільки води сплило з тих вечірок на Делансі-стрит, правда? — вона наливає нам по келиху вина, і ми з захопленням оглядаємо блискучу елегантну кухню. — Ти змінилася, Лу.

Сміюсь із сарказмом:

— Ми обидві змінилися.

— Знаєш, із ким я випивала минулого тижня? Чесно! — вона примружує очі, дивиться на мене, ніби щось недобре замислила. — З Амандою Голден.

— Ні! — хапаюся за живіт, ніби вона мені кулаком засадила. — Я знала!

Кінчиками пальців вона обтрушує плечі, переводить на мене погляд, підіймає брови. Та регоче.

— Авжеж, ми були в одному барі!

Закочую очі.

— Одного дня так і буде, — і я цього певна. Після Нового року Сару підвищили, тепер у неї постійний фрагмент у полуденних новинах. Її вже починають упізнавати: знайоме обличчя, десь бачили, не пам’ятаю де. Ще кілька років — і Сарі доведеться ходити в бейсбольному кашкеті та чорних окулярах, щоб просто зустрітися зі мною на каві.

— Що ти приготувала Оскарові на день народження?

Я так і сяю від радісного збудження. Не можу дочекатися, коли він побачить мій подарунок.

— Я тобі покажу, ходімо.

Веду її коридором до нашої спальні й відчиняю двері.

— Ось. Як тобі? — на почесному місці над нашим ліжком — велике живописне полотно. — Карлі, дівчинка з моєї роботи, намалювала за фотографією, що я їй дала.

— Овва!

Короткий вигук Сари свідчить, що вона, так само як і я, захоплена тим, як Карлі вдалося передати набагато більше, ніж звичайні світанкові кольори й обриси нашої халабудки на пляжі в Таїланді. Живопис бринить життям і щирістю. Я дивлюся на картину й майже чую ніжний шепіт моря, запах міцної-але-солодкої чорної кави, відчуваю, як ми сидимо на порозі й дивимося на схід сонця. Я ледь не розплакалася, коли вперше побачила цю картину.

— Я знаю, — відповідаю, а сама не хочу відривати очей від неї. — Бог відає, чому вона працює в журналі. Люди мали б до неї в чергу стояти на весь квартал, коли б знали, як вона малює.

— Хотіла б я мати такий талант, — зітхає Сара.

— Це ти так жартуєш, правда? — витягую її зі спальні та зачиняю двері. — Коли ти в телевізорі, мені треба очі захищати від такого сяйва.

— Відчепися, — але по голосу чую, що мої слова її надихнули.

Сара завжди була дивною сумішшю блиску та невпевненості. Щойно вона стрибала кімнатою, як збуджена циркова кобилка, а от уже вмирає від того, що неправильно вжила слово під час свого ефіру.

— О котрій Оскар повертається?

Дивлюся на годинник, міркуючи, скільки ще маю часу, щоб розмістити все і всіх, як належить.

— Літак приземляється одразу по шостій. Тож, десь близько пів на восьму? Я всіх просила прийти на сьому, щоб уже точно.

Вона кривиться.

— Дуже сподіваюся, що Джек пам’ятає.

Вона не додає: «Цього разу». Але ми обидві зараз пригадуємо той, інший, вечір, кілька місяців тому, і я мовчки підношу молитву: хай цей вечір запам’ятається нам із геть іншої причини.

Джек

Упевнений: Сара чекає, що я спізнюся. Мені більше не вдається їй догодити, попри всі мої постійні вибачення. Вона човпла мене, щоб я знайшов роботу, а тепер, коли це сталося, наїжджає за те, що я постійно на роботі. Справа не в тім, що я маю приєднатися до загального вигуку «Сюрпри-и-и-из!», коли Оскар дістанеться до своєї вечірки. Хто зараз такі влаштовує? Я гадав, це — елемент американських ситкомів. Сара цілком здатна впоратися з плейлистом Спотіфай без мене, а я цілком упевнений, що я там Оскарові так треба, як п’яте колесо до воза. Та то таке. Мені він — так само. Але, попри все це, я чогось прийшов сюди саме вчасно. Повертаю за ріг, на їхню вулицю, мені видно вишуканий таунхауз, у якому вони живуть. Дихання застигає парою перед обличчям, а я навмисно ледь соваю ногами, щоб відтягнути той момент, коли доведеться зайти всередину та вдавати, ніби мені подобається вереск його друзів. Чи то пак, вереск їхніх друзів, як, я гадаю, мені слід казати з огляду на те, як вони з Лорі зараз зблизилися. Іноді думаю, що для неї було б краще, якби Біллі її тоді підчепив. Принаймні він смішний та не видає з себе когось, ким насправді не є. Сара й Лорі постійно тягнуть нас до пекла подвійного побачення, де вони сміються, мов сестри, а ми підтримуємо загальну розмову, як сусіди, котрим одне до одного цілком байдуже. Не те, щоб ми колись могли б стати сусідами, бо він живе в Тхірвіллі, а я — у Стоквеллі[21]. І в якому б світі ми не жили, ми просто надто не схожі, щоб стати друзями. Єдине, що в нас спільного, — це Лорі. А вона з кожним днем стає все більше схожою на нього, а не на нас.

Я вже перед будинком. Хотів пройти мимо, але у відчинених дверях стоїть