Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."

Ми знаєм, що кажем. Ага, там є іще Щось: !Він-там-всередині. Ви ж забувайте !Його-там-всередині. Та підсідайте-бо до нас. Або йдіть собі в шинок — — Ну!ясн-пень: &шеф нам бабки башляє !га. Бо як нє то ми просто звалюємо, передайте там своїй фірмі Там у цій дірі є ще один, який не хоче виїздити, не !може виїхати. Бо, чуєш, шефе: бо він мертв'як, який ніяк не годен вмерти, який навіть на смертному ложі не покидає шкрябати свої нотатки. І тому, шефе, тому ми не можемо знести & згладити цю срану діру. Бо мертв'як шефе, розумієш: його гівно обходить наша техніка & наші графіки. А виглядає на те, що він-там аж ніяк не спішиться вмирати — :подивимось-подивимось, чи поведеться шеф на таку тєлєгу. Мабуть пошле куди подалі або дихнути в трубку а тоді як !дасть під зад & пошле на всі 4 сторони. — —І ви будете далеко не перші, кого таке спіткало, які з хапущими руками & роздутими щоками заберетеся восвояси. Тут вже й лікарі були, і поліція, і прикордонники, і пожежники : ну і, !що ви думаєте, !?на що їх вистачило, цих-Спеціалістів: Він уже нетранспортабельний. І що Їм дала тота=латина. Кожна латина колись кінчиться. На відміну від цього парубка-там-усередині. Ось що ясно. А що таке мертвяк, цього й Вони врешті-решт так толком і не змогли сказати. Вже нетранспортабельний. Крапка. Більшого ми від Панів Спеціалістів так і не діждалися. Все, приїхали. — — І як накажете це ?розуміти: — — А ось як: Всім = нам доведеться зачекати. Ми ж за ним спостерігали, за мертвяком. І спробували як?ось пов’язати з тим що бачили останнім часом. Він про100 не може вмерти. Про100 вмерти. Ось як все про100. — Мертвяк що не годен вмерти. :!Та ви й самі, мабуть, у це не вірите, щоб отаке-от — —І щоб мертвяк там писав на клаптях шпалерів, це ж ?як там його конвульсії м’язів & нервів, автоматичні рефлекси, !?шось в тому роді. Всі ці тремкі нотатки, а насправді ні літери, слова, речення, ні тексти, !тексти мерця, а про100: Нічого — базґранина крапки риски, всі без сенсу, ніби щур в чорнило забіг і наслідив. І ми так думали. : ?Але як рука мерця береться до все нових і нових шпалерів — : — !Це вже не рефлекси, ми так відразу і сказали, це вже не !конвульсії м’язів&нервів — Це. . … — — ?!Ну власне — — Ми й самі не знаємо. Ми ніколи не бачили Чогось-подібного. . … !Чого це ми з нашою латиною маємо розуміти більше від крутих перців. . … :І що він, той мрець-там-усередині, ?!може писати : ?Про що мріє мрець & ?про що пише труп. Питали ми себе. —І? чого б вам про100 не увійти туди & не подивитися: тоді б 1-і-назавжди стало ясно що — — Цього ми !ніколи не довідаємось. Бо !Ніхто ще 1 не поліз у ту руїну. !Нізащо в світі ніхто цього не зробить ще 1. Ми завжди думали, як би то ліпше сказати, думали, мрець надто далекий від мрій, від бажання смерті, аби ще й у мріях бажати. І от на маєш, цей мрець, тут. . … Здається, мертві наближаються до нас. . …

—Може, він, цей мертвяк, який не годен вмерти, про100 не впорався: не скінчився, не зник, не розчинився і не дійшов кінця. Не впорався. Запоров. Геть спартачив сцену свого вмирання. :Він точно описав би це саме такими словами, якби ще міг нині з нами розмовляти — — Він що, з вами ?!розмовляв: І що ж він — — Раніше, в перші часи, після того як ми знайшли його тут=за селом, він з нами говорив. Тоді в ньому ще не було нічого дивного, окрім, !звичайно, того, що ледве чи нормальна людина оселилась би тут=за селом. Але тоді він говорив здебільшого так химерно, як то говорять 1окі. Ні щоб про100 сказати Я прокурор; але цей фах не приносить мені задоволення. — !Та де там: обов’язково скаже — Я справую фах на ґалері юстиції — ментальні умовини там, як в стрілковому окопі, але без переваг стрілкового окопу — :Ось як він висловлювався. Це ми добре пам’ятаємо, навіть якщо відтоді й минуло вже трохи часу. Завжди, так нам здається, завжди він хотів сказати більше, ніж міг висловити. Бо він був міщух. Ще й тому він назавжди залишився для нас чужинцем; так і не став одним із нас. — —Може, в цьому завинила. . … та жінка. Чи радше його спогади про ту жінку. . … Про неї він просторікував майже безперервно. І про жінку, і про спогад про жінку. — —Спершу, тобто попервах, коли ми знайшли його тут=за селом, він розповідав про ту жінку такими розлогими образами, манівцями блукав, чого тільки не понаприплітав, і то з таким ентузіазмом, очі аж вогнем палали. А потім його оповідки стали коротші, що так скажу, сухіші, ніби формули чи положення віри, які він, з певністю, розповідав радше для себе=самого, ніж для когось Іншого. Аж поки не лишилося лиш кілька слів, 1–2 звуки, не більше, так ніби від самого початку своїх розповідей про цю жінку він стрімкою спіраллю рухався лише до однієї, найостаннішої точки в центрі. ?Як він там завжди казав, відверто кажучи, не пригадую вже як слід, і це звучало так само дивачно, як і Все-решта, що він нам розповідав. ?Пам’ятаєш, як це було, що він —. — — Отож, як усім прекрасно відомо (так він здебільшого починав). Усім прекрасно відомо, що чоловік нічого не може знати про жінку, зате тим паче любить розповідати. Це сплетення словами. Це ніби Друга Інтимність, що ?як він там завжди казав, набагато інтимніша, ніж інтимність статевих органів. Так само як цілуватися набагато інтимніше, ніж трахатися. :Все це ми від нього понабиралися — чи радше те, що нам запам’яталося з його схвильованості тією жінкою. — —Між нами, ми так ніколи до пуття і не зрозуміли, що він Тим усім хотів сказати. Зате зрозуміли, що то, мабуть, була його велика пристрасть. !Хтозна, ?скільки часу відтоді минуло. Либонь, він і сам уже й не пам’ятав. !Неймовірно — нібито завжди 1& і та сама жінка. — —А пізніше, сказав він якось-1, коли