Читати книгу - "Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст."
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
(…)
Я вислизнув, збирався непомітно+крадькома віддалитися від цього товариства з його балачками — ЇХНІ голоси ЇХ жвиндіння впивалася в мене глибоко, як колючий дріт, я намагався вирватися, навіть не збирався ще колись повертатися до НИХ = до ЇХНЬОГО жвиндіння — я волочив його за собою так ніби мав розмотати цілу-котушку цього непокірного дроту. . … а воно так невіддільно чіплялося за мене, ЇХНІ голоси ЇХ жвиндіння… —я наосліп пробирався в нутрощі руїни; я волочив за собою ці голоси; ВОНИ згодні розуміти тільки те, що ще менше від НИХ самих. А там вже відкорковували пляшки, вже спалахнуло багаття, з магнітофонів Grunge Jungte Trush — унормовані саунди, кидані в-маси щедрими лапами невтомних трендошукачів у добу безробіття і ненависти, ненависть і лють мас підступно вбрані у штамповані форми в стилі гнів&лють, бездарно & лицемірно як усе внормоване, яке ще більше глумиться з і так уже приборканих & поглумлених, зведених до пародії мас, приборкує, так що, достеменно як і фантазія, навіть лють уже перестала бути вільною — ВСІ так покірно із цим змирилися, так затишненько собі влаштувалися ніби в тепленькому гніздечку, в цю останню ніч, яку визначили крайнім терміном, в той час як день уже тонув у барвах жару. Химерними кутастими тінями стриміла наша техніка, бульдозери-екскаватори & вантажівки, стриміла в повільне згасання неба, а полум’я сплутаним клоччям кидало непевне світло в довкружні обличчя.
!Можливо в цьому колі навіть не помітЯТЬ моєї відсутності, браку мене: новачка, чужинця, який не бажає належати до Нічого й Нікого, якого житейське море просто прибило до їхнього берега. Хвилі на цьому морі мали ім’я : жінка+дитина+безробіття з моєю професією інженера машинобудування = нестатки, гроші на прожиток для сім'ї і: потреба заробляти, ось що врешті-решт штовхнуло мене ще кілька місяців тому на цю роботу у зносній бригаді. Після 1 певного вечора я добровільно зголосився до Іноземного леґіону, як ми називали цю бригаду зі знесення. Це сталося після того вечора, коли колишні друзі & знайомі прийшли до нас додому, на день народження дружини, багатьох з тих людей ми після зникнення кордону так вже ніколи й не побачили. Вечір плентався важкими, незґрабними кроками, в'язкий і повільний, то були вже не ті люди, яких ми пам’ятали зі стількох попередніх років чи може: сам спогад про них і був помилкою стількох попередніх років. Втратити людей це зникнути з унутрішнього поля зору людей, ми + жінкою все частіше під якимось приводом виходили до кухні — і тоді чули, як ці колишні друзі проходяться спершу по моїй жінці, а потім й по мені. —Їй давно вже час йти шось робити — Най ся переучує (цей голос, суміш зогидження & зловтіхи, звучав по-новому навіть і для самого мовця в його новонабутій заможності), — та шо тут багато казати: такі переміни і професію не одному перемінять — «Викладачів мови для супровідного персоналу» нині мабуть не так вже й !сильно треба, га — — А ?він (почули ми їхні гучні голоси з кімнати, вони !хотіли, щоб ми були змушені їх чути), — Чим же ?він тепер займається. Свого інженерства вже давно як позбувся — — Я теж нічо до пуття не знаю (сказав хтось) — Тепер він робе простим робочим: десь там за містом !болото місить — Оце останнє той голос як сюрчком вереснув, моя жінка теж почула : вона вся аж зіскулилася, нічого не сказала, змовчала, навіть коли ті люди давно порозходилися, і мовчала ще багато годин і днів опісля. :Отак я й зголосився на зовнішню службу, в Іноземний леґіон. Нас на цілі тижні кидали в усі куточки країни на всі можливі будови, протестувати не було сенсу. Та й чого б я мав протестувати.
Я не хотів належати до тих покинутих у довжелезних коридорах служби зайнятості, тижнями, місяцями, роками чекаючи в кислому запаху зайвих, нікому насправді не потрібних. . … Але й до НИХ я не хотів належати, до цих штампованих життів-заготовок, зайвих, вирваний з ЇХНЬОГО ладу, як втікачі у війну, ті похмурі картини, що ніколи не зітруться: з 1 години на 2 погнані путівцями, поспихані в товарняки, прибиті до автобусних станцій канцелярій & огрівалень як тріски в морі, в рівно ж сумних як і макабричних спробах запекло — !будь-що — втримати ЇХНЮ ціле життя так старанно прищеплювану благопристойність : !завжди порядно вбрані, !завжди як з одного яйка вилуплені, & навіть в колоні з нестійких, переладованих клунками дитячих & ручних візків, давним-давно просяклих розмоклих від дощу-туману-снігу з-ніг-до-голови захляпані багнюкою & вичовгані у дорожній грязюці — навіть тоді дбають, щоби з тих клумаків визирала свіжо натягнена постіль у квіточку — ВОНИ ще пручаються проти Того, на що вже давно перетворились, ніяк не хочуть усвідомити того, що давно вже стало ЇХНЬОЮ істиною, ЇХНЬОЮ печаттю: викинуті втікачі, ці зайві життя від якого самі видатки & клопоти. . … — :Повсякчасна війна (:я не усвідомлював цього, всі ці попередні роки, в захистку & затишку мого вченого світу —:) повсякчасні колони втікачів, просто в різні часи воно по-різному виглядає, а решта приречена на забуття. . … — :Ні, до НИХ я також не хотів належати. І зовсім я не мав себе за когось ліпшого, і вже напевно не вважав, що я в кращому становищі, ніж ВОНИ; тоді я просто мав себе за інакшого. Я вирушив сам-1. І знайшов цю працю: у зносній бригаді, в Іноземному леґіоні. . … І я навіть радів цьому; тоді я ще вірив, що вихід існує. . …
«Гру», яку ВОНИ=там залюбки влаштовували новачкам, ВОНИ називали Бігóм по трапу: тачку, вщерть наповнену будівельним брухтом : із-за того вона важила далеко понад центнер, слід було висипати в контейнер для відходів, великий, як відкритий товарний вагон. Для цього треба було разом із ущерть заладованою тачкою забігти прихиленою до краю контейнера кладочкою, найбільше
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вертиголов та інші політичні тварини. Антологія німецької літератури 90-х років XX ст.», після закриття браузера.
