Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Настя

- Обідати будеш? - запитав Діма, зупиняючись у дверному проході.

Я сиділа у «своїй» кімнаті, дивилася на вулицю і сумувала. За вікном блищав сніг, замети здавалися такими пухнастими, але настрій навіть це не підняло. У грудях розливалася тяжкість, і мені хотілося тільки одного - щоб усе це скоріше закінчилося.

- Ні, не буду, - тихо відповіла я, навіть не повертаючись до нього.

- Я не збираюся ходити за тобою і ловити при кожній голодній непритомності, - усміхнувся він, ніби це було смішно.

- Тебе ніхто й не просив, - роздратовано кинула я, відчуваючи, як усередині починає закипати злість.

- Добре, - байдуже знизав він плечима і сів на підвіконня поруч зі мною. - Давай розкажи, що трапилося.

- А ти як думаєш? - огризнулася я, нарешті відводячи від вікна порожній погляд.

- Ну, не знаю, може, тобі не подобається, як я готую? Якщо так, то ти так і скажи.

Я подивилася на нього, і його самовдоволена усмішка вже допекла мене. Я більше не могла стримуватися.

- Та яке готування?! Мені додому хочеться! - вигукнула я, підхоплюючись на ноги.

Після цих слів потік емоцій нахлинув із новою силою. Я почала нервово ходити кімнатою, ніби так могла виплеснути всю злість, всю втому, що накопичилася за ці дні.

- Ти казав, - я різко обернулася до нього, - що за вихідні все закінчиться! А в підсумку, що?! - Я зробила паузу, дивлячись йому прямо в очі.

- Що? - спокійно повторив він, склавши руки на грудях.

- Я ховаюся в різних квартирах. Тікаю від погоні. А потім ще й тебе рятую від смерті!

Голос здригнувся, і я відчула, як сльози почали підступати до очей. Я сіла на край ліжка, уткнулася обличчям у долоні та заплакала. Усе це здавалося нескінченним кошмаром, з якого немає виходу. Мені просто хотілося повернутися у своє звичне життя, туди, де не стріляють, не переслідують, де я просто працюю і п'ю каву з колегами.

- Мені хочеться додому, - схлипнула я, - я втомилася від усіх цих погонь і перестрілок. Хочу знову ходити на роботу, спілкуватися з клієнтами й не боятися, що на наступному перехресті мене викрадуть...

Діма нічого не відповів. Він просто дивився на мене, але його погляд був не глузливим, а... якимось теплим, тямущим. Мені навіть не хотілося знати, що він думає про мене в цей момент. Головне, що він слухає. Що він тут.

Хвилин через десять він встав і сів поруч зі мною.

- Настю, я знаю, тобі зараз важко, але скоро все налагодиться.

Я підняла на нього очі. Шукала підступ у його словах, але не знайшла.

- Правда? - тихо запитала я.

- Правда, - упевнено кивнув він.

А потім раптом обійняв мене. Тихо, без слів, але так упевнено, що я на кілька секунд просто завмерла. Втупилася чолом у його плече і заплющила очі, намагаючись узяти себе в руки. Обійматися з ним було дивно... але якось спокійно. Здавалося, що, поки він поруч, можна дозволити собі трохи розслабитися.
Але цей момент тривав недовго - його телефон раптово задзвонив. Діма знехотя відсторонився і дістав слухавку.

- Що тобі? - запитав він різко.

Я одразу впізнала голос, який пролунав у слухавці, - від нього всередині все стиснулося. Еверест.
Обличчя Діми моментально змінилося. Він став жорстким, зібраним, а в очах спалахнула злість.

- Тобі яке діло? - сухо кинув він. - Тоді навіщо дзвониш? Думаєш, я в це повірю? - Голос його став загрозливим.

Кілька секунд тиші.

- Де і коли? - запитав він. - Ресторан «Левада», за годину.

Я здригнулася. Цю назву я не забуду ніколи - місце, з якого почався весь цей жах.

Діма відключився, прибрав телефон у кишеню і знову подивився на мене.

- Заспокоїлася? - запитав він, стираючи з моїх щік залишки сліз.

- Так... - я провела пальцями по очах, приводячи себе до ладу. - А куди ти їдеш?

- У ресторан. І не я, а ми.

Від його слів у мене всередині все перевернулося. Поїхати туди? Зустрічатися з Еверестом? Усе тіло миттєво напружилося.

- А навіщо? - запитала я, стиснувши руки в кулаки.

- Еверест запропонував укласти перемир'я.

- Ні, - ледве чутно видавила я, хитаючи головою. - Ми туди не поїдемо.

- Це ще чому? - Діма здивовано підняв брову.

- Я ще жити хочу! - вигукнула я. - Адже якщо ми туди поїдемо, нас уб'ють на місці! Краще сидіти тут!

- Настю, - він трохи посміхнувся, хитаючи головою, - ти хоч щось чула про бандитські зустрічі?

- Ні, - зізналася я, трохи зніяковівши. - Та і який це має стосунок до нашої розмови?

- Величезне. Якщо ми призначаємо одне одному зустрічі, ми на них приходимо. І ніхто там нікого не вбиває. Такі правила.

Я дивилася на нього і намагалася усвідомити сказане. Правила? У цьому божевільному світі взагалі є якісь правила?

- І ти думаєш, він їх дотримуватиметься? - недовірливо запитала я.

- Буде. - У голосі Діми не залишилося ні краплі сумнівів. - Ти його не знаєш так, як знаю я.

Мені стало трохи легше. Чомусь я вірила йому. Вірила, що він не поведе нас на вірну смерть.

- Гаразд, але якщо зі мною щось трапиться, це буде на твоїй совісті, - буркнула я, підводячись із ліжка.

- А про мене ти вже не турбуєшся? - з легким глузуванням запитав він.

- Не знаю... - знизала я плечима. - Може, трохи.

Він усміхнувся, а потім різко зірвався з місця і кинувся до мене. Я вереснула і вибігла з кімнати, а за спиною пролунав його сміх.

На секунду мені навіть стало легше.