Читати книгу - "Заплутаний слід, Полiна Крисак"

Ліна

Коли ми приїхали на Заміську вулицю, Олег кілька хвилин просто сидів у машині й дивився на будинок. Його обличчя залишалося непроникним, але я бачила, що всередині нього немов вирує ураган. Я теж дивилася на цей старий будинок, який виглядав зовсім не таким, яким я його собі уявляла.

Великі кучугури білого, але чомусь лячного снігу. На дерев'яному фасаді теж лежав сніг. Вікна були забиті, і тільки місцями стирчали тріски від дощок, які колись прибили для захисту від небажаних гостей. Хвіртка покосилася, паркан місцями прогнив. Мабуть, цей будинок давно нікому не належав, і якщо бабуся Олега його і продала, то новий власник явно не поспішав приводити його до ладу. Але всередині мені щось підказувало, що Галина Степанівна ніколи його не продавала.

- З тобою все гаразд? - Обережно запитала я, коли Олег так і не зробив спроби вийти з машини.

Він повільно перевів на мене погляд, його очі були сповнені думок.

- Я пам'ятаю цей будинок зовсім іншим, - тихо промовив він. - Тут минуло моє дитинство. Бабуся сказала, що продала його, щоб нам було на що жити, але...

- Але ти їй вірив, - закінчила я за нього.

Він кивнув і, опанувавши себе, нарешті відчинив двері машини і вийшов. Я пішла за ним.
Ми повільно підійшли до ґанку, Олег крокував попереду, а я за ним. Ступаючи по його слідах, як маленька дитина. Підійшовши до дверей будинку, Олег смикнув ручку. Звичайно ж, вони були замкнені. Замок старий, але надійний. Я підняла голову вгору - мансардне вікно теж було забите.

- Якщо бабуся залишила нам цю адресу, значить, тут щось є, - тихо сказала я, озираючись.

Олег важко видихнув і кивнув. Ми рушили вздовж будинку, перевіряючи вікна та двері, але вони були міцно зачинені. Але коли ми обійшли будівлю, побачили сарай, двері якого відкривалися від кожного пориву вітру.

Я відчула, як усередині мене зародилася напруга. Якщо бабуся Олега щось приховувала, то найімовірніше, це було саме тут.

Олег першим відчинив двері й увійшов усередину, я обережно пішла за ним.

Усередині сараю пахло вогкістю і пилом, повітря було важким, а промені сонця, що пробивалися крізь тріщини в стінах, висвітлювали завали старих речей, дерев'яні ящики й вицвілі тканини. Але найбільше мою увагу привернули знімки, акуратно розвішані на стіні. Як у детективних фільмах, ну, ви, напевно, знаєте.

- Що це?.. - Я підійшла ближче, вдивляючись у зображення.

На фотографіях були зображені зустрічі. Різні роки, різні місця, але одне залишалося незмінним - на всіх кадрах була присутня одна й та сама людина.

Батько Евересту.

- Не може бути... - Олег обережно зняв один зі знімків і стиснув його в пальцях.

Але це було ще не все. Поруч із фотографіями висіли старі газетні вирізки. Я швидко пробіглася поглядом по заголовках:

«Жорстока аварія забрала життя подружжя Остапенків»

"Винуватця так і не знайдено. Слідство зайшло в глухий кут?"

«Підозрюваного звільнено через нестачу доказів»

Кожна стаття, кожне слово говорило про те, що Галина Степанівна не просто сумувала за сином і невісткою - вона вела своє розслідування.

- Олег... - Я обернулася до нього і побачила, як він застиг на місці. - Ти розумієш, що це означає?

Він повільно підняв голову, його погляд потемнів.

- Це означає, що мій батько загинув не випадково, - його голос був рівним, але всередині я відчувала наростальний шторм. - Це означає, що бабуся знала більше, ніж я думав. І що всі ці роки вона шукала доказ, щоб я потім зміг усе довести.

- І тепер ми знаємо, хто винен... - я вказала на один зі знімків.

- Так, батько Евереста... - видихнув він.

Я відчула, як у мене мурашки пробігли по шкірі. Скільки років це зберігалося в цьому забутому місці? Скільки часу бабуся Олега намагалася знайти докази?

- Чарльз Дікенс, - тихо вимовив він.

Я здивовано моргнула.

- Що?

- Друга загадка, - Олег подивився на мене. - "У корені Англійського автора. Ти його знаєш, але не любив".

- Дікенс? Ти не любив Дікенса? - Я була трохи шокована.

- Бабуся мені його постійно читала в дитинстві, - він похитав головою, злегка посміхнувшись. - Особливо «Великі надії». Вона казала, що ця книжка про долю, про те, як людина може змінити своє життя. Але мені тоді було наплювати. Я ненавидів цю книжку, бо вона завжди змушувала мене замислюватися про те, чого в мене ніколи не буде.

- Отже, ти думаєш, що розгадка в другій загадці пов'язана з цією книгою?

- Упевнений. - Тільки й зміг сказати він.

Що ж, тепер справа тільки за мною. Як там говорилося "...Що за предмет стоїть у молодої сусідки? Це не просто предмет, для неї він має особливе місце в житті..."

Тепер я зрозуміла - це книжки. Хоча на першому місці в моєму житті стоїть сім'я. Так, так, мої брати та їхні родини.

- Знаєш, - я підійшла до нього і поклала свою руку йому на плече, - здається, я знаю, де може зберігатися компромат.

- Де? - Він з цікавістю на мене подивився.

- У моєму будинку, на одній із книжкових полиць. - Я злегка посміхнулася.

- Тепер і мені все зрозуміло. Бабуся була геніальна. - Він опустив погляд і посміхнувся. - Поїдемо до тебе?

- Давай так, ти мене сьогодні відвезеш додому, а то в мене ще сьогодні вечеря в колі сім'ї. У Льоші збираємося. - Не знаю, навіщо я це сказала. - А завтра можемо знайти компромат. Або, якщо хочеш, можеш сам зайти в будинок і знайти його?

- Ні. Завтра, так завтра. Я нікуди не спишу. Тільки, мені доведеться виїхати на кілька годин, але до обіду я повернуся.

- Добре. - Я знову посміхнулася, але ширше.

Було приємно усвідомлювати, що він хоче зі мною його знайти. Від цього, навіть метелики в животі з'явилися.

Коли ми вийшли, Олег знову подивився на будинок, а потім перевів погляд на старий сарай. У його очах я побачила не тільки рішучість, а й щось іще. Глибокий біль.