Читати книгу - "Улісс"

— Ой-ой-ой, — тихенько запхикав Ленеган. — Наприкінці вистави його гахнули цеглиною по голові. Бідний, бідний, бідний Пірр!

Потім він прошепотів Стівенові на вухо:

Лимерик Ленегана

В окулярах професор МакГ’ю

Чи впізнає хоч неньку свою?

Все подвійне й потрійне!

Краще хай він їх здійме!

Бо в погибелі він на краю!

Поминає Саллюстія{261}, як висловлюється Мулліган. У кого мати здохла, як скотина.

Майлс Кроуфорд сховав аркуші в кишеню.

— Годиться, — сказав він. — Решту прочитаю потім. Годиться.

Ленеган невдоволено розвів руками.

— А моя загадка! — запротестував він. — Яка опера твердить, що дуру настав край?

— Опера? — сфінксоподібне обличчя містера О’Медден Берка спантеличилося.

Ленеган розтлумачив йому задоволено:

— «Трубадур». Розумієте, в чому суть? Тут два слова: труба і дур. От як!

І він жартівливо ткнув містера О’Медден Берка пальцем під ребра. Містер О’Медден Берн картинно відхилився назад, спираючися на свій ціпок і вдаючи, що йому забило дух.

— Рятуйте! — насилу видавив він. — Я не можу.

Ленеган, ставши навшпиньки, одразу заходився обмахувати йому, з шелестом, обличчя аркушами спортивного випуску.

Професор, повертаючись од вікна повз підшивки, провів рукою по розв’язаних краватках Стівена та містера О’Медден Берка.

— Париж колись і тепер. Вигляд у вас ну чисто як у комунарів.

— Як у тих хлопців, що висадили в повітря Бастилію, — уточнив із легким посміхом Дж. Дж. О’Моллой. — А чи не ви, часом, застрелили царського намісника у Фінляндії? Скидається на те, що саме ви удвох це зробили. Генерала Бобрикова{262}.

Усякої тварі по парі

— Ми тільки збиралися, — відказав Стівен.

— Маємо тут усі таланти, — зауважив Майлс Кроуфорд. — Юриспруденція, класичні мови.

— Знавці коней, — докинув Ленеган.

— Література, журналістика.

— А якби тут був ще й Блум, — додав професор, — тоді й делікатне мистецтво реклами.

— І мадам Блум, — озвався містер О’Медден Берк. — Муза співу. Від неї в захваті весь Дублін.

Ленеган гучно кашлянув{263}.

— Гм-гм! — кахикнув він уже тихше. — Так хотілося подихати свіжим повітрям! І застудився в парку. Ворота були відчинені.

Ви зможете!

Редактор поклав на плече Стівену свою знервовану руку.

— Хочу, щоб ви написали для мене щось колюче. Ви зможете. Це по вашому обличчю бачу. В лексиконі юности…{264}

По вашому обличчю бачу. По ваших очах бачу. Нікчема, а хоче тебе запопасти.

— Ящур! — вигукнув редактор із викличною інвективою. — Ось щойно в Боррис-ін-Оссорі{265} відбулося велике збіговисько націоналістів. Суцільна бридня! Забивають людям баки. А треба їх уколоти. І нас усіх покажіть, які ми є, трясця їхній матері. Отця і Сина і Святого Духа і задрипанця МакКарті{266}.

— Ми всі можемо постачити поживу для розуму, — озвався містер О’Медден Берк.

Стівен підвів очі й зустрів сміливий, беззастережний погляд.

— Він хоче затягнути вас у гурт журналістської шатії-братії, — сказав Дж. Дж. О’Моллой.

Великий Галлагер

— Ви зможете, — повторив Майлс Кроуфорд, демонстративно стискаючи пальці в кулак. — Постривайте-но. Ми ще паралізуємо Європу, як казав був Ігнатій Галлагер, коли він перебивався з хліба на воду і гибів, працюючи маркером у більярдній готелю «Кларенс». Галлагер — оце то був журналіст! Ото було перо! Знаєте, як він показав свій клас? Ось послухайте. Такого вмілого репортерського витвору ще не знала історія журналістики. Діялося це року вісімдесят першого{267}, шостого травня, коли почалася справа «непереможних» і сталося вбивство у парку Фенікс; та вас тоді, мабуть, ще й на світі не було. Ось я вам покажу.

І він кинувся повз них до підшивок.

— Погляньте-но, — сказав він, повертаючись. — «Нью-Йорк Ворлд» прислав телеграму, попросив зробити матеріал про це спеціально для них. Пам’ятаєте?

Професор МакГ’ю ствердно кивнув головою.

— Так от «Нью-Йорк Ворлд», — провадив редактор, збуджено зсовуючи на потилицю свого солом’яного бриля. — Де це все відбувалося. Тім Келлі, тобто Каванаг, Джо Брейді та всі інші. Де Козолуп віз їх у своєму візку. Весь маршрут, розумієте?

— Козолуп, — повторив містер О’Медден Берк. — Фіцгарріс. Кажуть, він тепер тримає заїзд для візників біля Баттського мосту. Це я чув від Гологана. Ви Гологана знаєте?

— Це той, що його прозвали Хап-лап? — поцікавився Майлс Кроуфорд.

— І бідолаха Гумлей теж там по сусідству, повідомив він мені, стереже міську бруківку. Нічний сторож.

Стівен здивовано повернувся.

— Гумлей? — перепитав він. — Та невже? Той, що дружить із моїм батьком?

— Та годі вам про Гумлея, — сердито вигукнув Майлс Кроуфорд. — Хай Гумлей стереже бруківку, щоб вона не втекла. Погляньте-но сюди. Що ж зробив Ігнатій Галлахер? Скажу вам що. Геніальна ідея. Відразу послав туди телеграму. У вас є «Віклі Фрімен» за сімнадцяте березня? Чудово. А ось це бачите?

Він перегорнув підшивку і показав пальцем.

— Ось четверта сторінка, на ній, наприклад, реклама кави «Бренсом». Бачите? Чудово.

Заторохтів телефон.

Далекий голос

— Я візьму слухавку, — сказав професор, рушаючи до кабінету.

— В — це ворота парку. Добре.

Його палець підскакував і дрижав, указуючи пункт за пунктом.

— Т — резиденція віце-короля. С — місце, де їх убили. К — це Кнокмарунські ворота.

Драглиста складка на його шиї колихалася як борідка у півня. Недокрохмалена манишка вистромилася з-під жилета, і він рвучко засунув її назад.

— Алло? Це «Івнінгтелеграф»… Алло?… Хто це?… Так… Так…

— Від Ф до П це пункти, що позначають дорогу, якою їхав Козолуп, щоб забезпечити алібі. Інчікор, Раундтаун, Вінді Арбор, Пальмерстон-парк, Ранелаг. Ф. А. В. П. Зрозуміли? X — це шинок Деві на Верхній Ліссон-стрит.

Професор постав на порозі кабінета.