Читати книгу - "Поміж сірих сутінків"

Я кивнула; на моїй шиї ще відчувалося тепло його губ.

Він пішов геть у темряві, ховаючи під полою мої малюнки. Озирнувся й глянув на мене через плече. Я помахала йому. Він – мені. Його постать меншала й меншала, а потім зникла в сутінках.

62

Вони прийшли перед світанком. Увірвалися в хату, махаючи гвинтівками, так само як десять місяців тому. Ми мали лічені хвилини на збирання. Цього разу я була готова.

Улюшка підвелася з соломи. Щось крикнула мамі.

– Не репетуйте. Ми йдемо звідси, – сказала я їй.

Улюшка кинулася давати мамі картоплю, буряки та інші запаси. Йонасові сунула товсту шкуру якоїсь тварини, щоб той поклав у валізу. Мені дала олівець. Я просто повірити не могла. Чому вона дає нам харчі? Мама спробувала її обійняти. Майже не вдалось. Улюшка відштовхнула її і кудись потупала.

Енкаведисти сказали нам стати й чекати біля хати. До нас підійшов пан із годинником. Він теж був у списку. Пані Рімене йшла за ним, потім дівчинка з лялькою, її мати і цілий потік інших людей. Ми повільною процесією побрели до колгоспного управління, тягнучи свої речі. Обличчя здавалися на кілька років старішими за ті, з якими ми прибули сюди десять місяців тому. Чи і я теж так постаршала? До нас із плачем підбігла панна Ґрибайте.

– По вас прислали. Ви їдете до Америки. Я щойно дізналася. Будь ласка, не забудьте мене, – благала вона. – Не дайте мені згинути тут. Я хочу додому!

Мама і пані Рімене обіймали панну Ґрибайте. Запевняли, що не забудуть про неї. І я ніколи її не забуду – і ті буряки, які вона ховала для нас під сукнею.

Ми йшли далі.

Я чула, як даленіють ридання панни Ґрибайте. Із хати вийшла буркітлива жінка. Вона помахала нам схудлою рукою і кивнула. Дочки трималися за її спідницю. Я згадала, як вона в потязі затуляла дірку-туалет своїм огрядним тілом. Вона так схудла. Мої очі шукали Андрюса. «Домбі і син» – у безпеці в моїй валізі коло родинної фотографії.

Біля управління стояла велика вантажівка. Поряд курив Крецький із двома енкаведистами. На ґанку стояв командир із якимось незнайомим офіцером. Вони читали список прізвищ. Люди залазили в кузов.

– Бережися там, Йонасе! – почувся позаду голос Андрюса. – До побачення, пані Вілкене!

– До побачення, Андрюсе, – сказала мама, взяла його за руки й розцілувала в щоки. – Бережи маму, любий.

– Вона хотіла прийти, але…

– Розумію. Перекажи їй вітання від мене, – сказала мама.

Енкаведисти й далі читали список.

– Ти мені пиши, Йонасе, добре? – попросив Андрюс.

– Писатиму! – пообіцяв Йонас і простяг свою маленьку ручку для рукостискання.

– Бережи оцих двох, гаразд? Ми з твоїм татом на тебе розраховуємо, – сказав Андрюс.

Йонас кивнув.

Андрюс розвернувся. Наші очі зустрілися.

– Побачимося! – сказав він.

Я не скривилася. Не видала ані звуку. Але вперше за багато місяців заплакала. Сльози раптом викотилися з сухих очниць і швидким потоком полилися по щоках.

Я відвела очі.

Енкаведисти назвали прізвище лисого пана.

– Дивися на мене, – прошепотів Андрюс, наблизившись до мене. – Я тебе побачу. Просто думай про це. Про те, що я принесу тобі твої малюнки. Так і уявляй, я прийду!

Я кивнула.

– Вілкайте, Вілкас, Вілкене… – раптом обізвався енкаведист.

Ми пішли до машини й залізли туди. Я подивилася з кузова на Андрюса. Він зачісував волосся пальцями. Двигун завівся й загув. Я підняла руку й помахала Андрюсу.

По його губах можна було прочитати слова: «Я тебе побачу». Він кивнув, запевняючи.

Я кивнула йому. Кузов закрили, і я сіла. Машина рвонула вперед. У лице повіяв вітер. Я запахнула одяг і сунула руки в кишені. І тут я це відчула. Камінець. Андрюс тихцем укинув його мені в кишеню. Я встала, щоб показати, що знайшла його. Але Андрюса вже не було видно.

Лід і попіл

63

Увесь ранок ми їхали вантажівкою. Дорога вилася тонкою стрічкою між дерев. Я намагалася думати про хороше, як мама. Подумала про Андрюса. Його голос іще лунав у моїх вухах. Ну принаймні командир із Крецьким залишилися позаду. Я сподівалася, що нас везуть кудись у бік Красноярська, ближче до тата.

Машина спинилася біля якогось поля. Нам дозволили зійти й справити потребу в траві. Буквально за кілька секунд енкаведисти почали кричати:

– Давай!

Я впізнала цей голос. Озирнулася. Крецький.

Пізніше, під вечір, нас привезли до якоїсь станції. На вітрі порипував обшарпаний знак. Бійськ. Уся станція була заставлена вантажівками. Сцена була зовсім не така, як тоді на вокзалі в Каунасі, коли нас депортували. Тоді, у червні, ми всі перелякано метушилися. Усюди була паніка. Люди бігали, кричали. А тепер маси виснажених, сірих людей поволі брели до вагонів, як стомлені мурахи до мурашника.

– Слухайте всі, далеко від дверей не відходимо, – сказав нам лисий. – Покажіть, що вам тісно. Може, тоді менше людей напхають і буде чим дихати.

Я зайшла до вагона. Він був не такий, як попереднього разу, довший. Угорі висіла лампа. Пахло кислим тілесним духом і сечею. Я одразу відчула, як мені бракує свіжого повітря й смолистого запаху з того, попереднього табору. Ми вчинили за порадою лисого і з’юрмилися під дверима. Штука спрацювала. Дві групи людей погнали до інших вагонів.

– Тут брудно! – сказала пані Рімене.

– А чого ви чекали? М’якого спального вагона? – відказав лисий.

Перш ніж зачиняти вагон, кілька людей до нас іще заштовхали. Залізли жінка з двома хлопчиками й старший чоловік. Потім зайшов високий чоловік і нервово огледівся. Підсадили жінку з дочкою. Йонас штовхнув мене під лікоть. Дівчинка була жовта, як лимон, а очі в неї так запухли, що перетворилися на вузькі щілинки. Де вона була? Мати говорила з дівчинкою литовською:

– Ось іще цей переїзд – і будемо вдома, моя хороша.

Мама допомогла жінці затягти речі. Дівчинка тяжко кашляла.

Нам пощастило. У нашому вагоні було лише тридцять три людини. Цього разу було місце. Жовтій дівчинці надали полицю, щоб спати. Мама наполягла, щоб Йонас ліг на полицю. Я сіла на підлозі, поряд із дівчинкою з лялькою – тільки в її руках уже нічого не було.

– А де твоя ляля? – спитала я.

– Померла, – відказала дівчинка, порожньо подивившись на мене.

– Ой…

– Її енкаведисти вбили. Пам’ятаєш, вони тьотю розстріляли, в якої дитина була? От і мою Ляле теж… Тільки вони її підкинули в повітря і відстрелили їй голівку. Як голубові…

– Ти, певне,