Читати книгу - "Відьмак. Сезон гроз"

— Тоді послухай. Справа сталася років сто з гаком тому, здається, що недовго після дати, вирізаній на цьому камені. Нині, як добре тобі відомо, драконів майже не видно, хіба десь у далеких горах, посеред пустиней. А в тамті часи траплялися вони часто й чимало дошкуляли. Вважали, що повні скотини пасовиська— то начебто великі їдальні, де можна нажертися досита й без особливого зусилля. На щастя для селян, навіть великий гад обмежувався одним-двома бенкетами на квартал, але жер стільки, що міг загрожувати скотарству, особливо якщо до якоїсь місцини починав навідуватися надто часто. Один величезний став навідуватися в одне село під Кедвеном. Прилітав, з’їдав кількох овець, дві чи три корови, а на десерт хапав собі кілька коропів зі ставків. Потім пахкав вогнем, підпалював клуню або стіг, після чого відлітав.

Ґном ковтнув пива, відригнув.

— Селяни намагалися дракона лякати, пробували різних пасток та підступів— усе дарма. І треба ж було такому статися, що до недалекого Бан Арду саме причалапав з учнями отой Лобода, славетний уже на ту пору, називаний пророком, маючи купу прихильників. Хлопи звернулися до нього по допомогу, а він, на диво, не відмовив. Тож, як дракон прилетів, Лобода пішов на пасовище й почав накладати на нього екзорцизми. Дракон спочатку обсмажив його вогнем, наче качку. А потім проковтнув. Отак просто проковтнув. І відлетів у гори.

— Це кінець?

— Ні. Слухай далі. Учні пророка поплакали, порепетували, а тоді найняли слідопитів. Наших, ґномських, із драконячими питаннями обізнаних. Ті з місяць вистежували дракона. Стандартно, ідучи по сліду куп, що той гад навалював. А учні біля кожної купи падали навколішки й греблися в ній, ревно ридаючи, виловлюючи рештки свого майстра. Нарешті склали весь комплект, а скоріше, те, що комплектом вважали й що насправді було досить хаотичною збираниною не дуже чистих кісток: людських, коров’ячих та баранячих. Усе те ниньки лежить у саркофазі в храмі в Новіграді. Як чудесна реліквія.

— Признайся, Аддаріо, ти цю історію вигадав. Або добряче підкоригував.

— Звідки така підозра?

— Звідти, що я нерідко слухаю одного поета. А той, як має на вибір версію правдиву чи версію захопливу, завжди обирає другу, яку ще й прикрашає додатково. А всі звинувачення щодо того відкидає із софізмом, що якщо щось не співпадає з правдою, то це аж ніяк не повинно означати, що правдою воно не є.

— Дай угадаю, що це за поет. Вочевидь, це Любисток. А історія має свої закони.

—Історія, — усміхнувся відьмак, — то реляція здебільшого брехлива щодо подій, здебільшого неістотних, передана нам істориками, здебільшого дурнями.

— Також і цього разу відгадаю автора цитати, — вишкірив зуби Аддаріо Бах. — Висогота з Корво, філософ та етик. А ще й історик. Що ж до пророка Лободи… Що ж, історія, як сказано вже, це історія. Але я чув, що в Новіграді жерці часом виймають залишки пророка із саркофага й дають цілувати вірним. Якби воно саме так і було, я б на твоєму місці від цілування стримався б.

— Стримаюся, — пообіцяв Ґеральт. — А що стосується Новіграда, раз ми вже про це…

— Без нервів, — попередив його ґном. — Устигнеш. Встанемо на світанку, скоренько дійдемо до Вітерни. Знайдемо нагоду— і опинишся в Новіграді вчасно.

«Аби ж, — подумав відьма. — Аби ж».

Розділ 14

Люди й звірі належать до різних родів, а лиси живуть поміж людьми та звірями. Вмерлі та живі мандрують різними шляхами, а лиси йдуть поміж мертвими та живими. Боги та потвори крокують різними стежинами, а лиси ходять поміж богами та потворами. Стежки світла та темряви не поєднуються й не перетинаються ніколи; лисячі духи чатують десь поміж ними. Безсмертні та демони ступають власними шляхами— лисячі духи є десь поміж ними.

Цзі Юнь, учений часів династії ЦзіньУночі прийшла гроза.

Виспавшись у сіні на горищі стодоли, вони пішли собі, ледь розвиднилося, холодним, хоча й сонячним світанком. Тримаючись позначеної віхами стежини, пройшли грабовий ліс, багнистий торф’яник та підмоклі луки. Через годину форсованого маршу дісталися до забудов.

— Вітерна, — вказав Аддаріо Бах. — Оце і є ота пристань, про яку я казав.

Дійшли вони до річки, обвіяв їх свіжий вітерець. Зійшли на дерев’яний поміст. Річка тут утворювала розлогу заплаву, велику, наче озеро, майже непомітно було течію, річище проходило десь далі. З берега звішувалися над водою гілки верб, лозняку та вільх. Усюди плавало, видаючи різноголосий крик, водне птаство: качки, чирянки, шилохвости, гагари та пірникози. Вписуючись у пейзаж та не полошачи все те пір’ясте талатайство, по воді з грацією сунув кораблик. Однощогловий, з великим вітрилом ззаду й кількома трикутними попереду.

— Слушно хтось колись сказав, — промовив Аддаріо Бах, вдивляючись у ту з’яву, — що є три найкрасивіші види на світі. Корабель під повними вітрилами, кінь у галопі й та… ну… гола жінка в ліжку.

— Жінка в танці,— трохи всміхнувся відьмак. — У танці, Аддаріо.

— Хай буде, — погодився ґном, — що гола в танці. А отой кораблик, ха, не можеш не визнати, добре виглядає на воді.

— То не кораблик, а суденце.

— То шлюп, — відкоригував, підходячи, гладкий мосьпан у лосиному кубраку. — Шлюп, мої панове. Це легко помітити за вітрилами. Велике гафлове на грот-щоглі та два клівери на форштагах. Класика.

Суденце— шлюп— наблизилося до пристані настільки, що можна було помітити галіон на носі. Скульптура замість стандартної цицькатої жіночки, сирени, дракона чи хоча б морського змія зображувала лисого старигана з гачкуватим носом.

— Холера, — буркнув собі під носа Аддаріо Бах. — Пророк за нами ув’язався, чи що?

— Шістдесят чотири фути довжини, — описував далі низький мосьпан голосом, сповненим гордощів. — Загальна поверхня вітрил— три тисячі триста футів. Це, мої панове, «Пророк Лобода», новочасний шлюп ковірського типу, збудований у новіградській верфі менше року тому.

— Відомий, як бачимо, — кахикнув Аддаріо Бах, — вам отой шлюп. Багацько ви про нього знаєте.

— Знаю про нього все, бо ж я його власник. Бачите бандеру на флагштоку? Видніється на ній рукавичка. Це герб моєї фірми. Дозвольте представитися: я Кевенард ван Фліт, підприємець у галузі білошкірництва.

— Раді познайомитися. — Ґном трусонув подану йому правицю, міряючи підприємця уважним поглядом. — І висловлюємо захоплення суденцем, бо красиве воно й швидке. Аж дивина, що воно тут, у Вітерні, на заплаві, на узбіччі головного понтарського фарватеру. Дивина також, що корабель на воді, а ви, власник, на суходолі, на пустках. Чи немає у вас якихось проблем?

— Ні, ні, жодних проблем, — зарікся підприємець у галузі білошкірництва, як на Ґеральта, аж надто швидко й рішуче. — Ми тут припаси поповнюємо, нічого такого. А на пустках—