Читати книгу - "Оповідь Служниці"

— Гаразд, — і жбурляє свою кулькову ручку мені через стіл майже зухвало, наче приймаючи виклик. Я озираюся, шукаю, на чому б написати, і він дає мені записник для рахунків з маленьким усміхненим личком, надрукованим угорі на сторінці. Такі штуки досі випускають.

Я обережно, друкованими літерами пишу фразу, списую зі своєї пам’яті, зі своєї шафи. Nolite te bastardes carborundorum. Тут, у цьому контексті, це не молитва й не команда, це сумне графіті, колись видряпане й закинуте. Ручка між моїми пальцями чуттєва, майже жива, я відчуваю її силу, силу слів, які вона містить. «Ручка — це заздрість», — сказала б Тітка Лідія, цитуючи черговий слоган Центру, який відважував нас від таких речей. І вони мали рацію — це заздрість. Просто тримати її — уже заздрити. Я заздрю, що в Командора є ручка. Це одна з тих речей, які я хотіла б украсти.

Командор забирає в мене позначений усмішкою аркуш паперу, дивиться на нього. Тоді починає реготати і — невже він шаріється?

— Це несправжня латина, — каже він. — Це просто жарт.

— Жарт? — ошелешено перепитую я. Це не може бути жарт. Невже я ризикувала, намагаючись ухопити крихту знання, через простий жарт? — Що за жарт?

— Знаєш, які бувають школярі, — каже Командор. Він сміється ностальгійно, тепер я розумію, що це сміх приязності до самого себе. Він устає, іде до книжкових полиць, дістає книгу з колекції, але не словник. Це стара книжка, схожа на підручник, потріпана, замащена чорнилом. Перш ніж показати її мені, він перебирає сторінки, міркує, згадує.

— Ось, — каже він і кладе розгорнену книжку на стіл переді мною.

Першою я бачу картинку: Венера Мілоська на чорно-білому фото, з незграбно домальованими вусами, чорним ліфчиком та волоссям під пахвами. На другій сторінці — римський Колізей, підписаний англійською, а під ним відмінювання: sum es est, sum us estis sunt[33].

— Ось, — каже він, показуючи пальцем, і я бачу на полі напис тим же чорнилом, яким намальоване волосся на Венері. Nolite te bastardes carborundorum.

— Це один із тих жартів, які важко пояснити, якщо не знаєш латини, — каже Командор. — Ми записували такі штуки. Не знаю, звідки ми їх брали, напевно, від старших хлопців.

Він забуває про мене, про себе самого, гортає сторінки.

— Глянь на це, — каже. Картина називається «Викрадення сабінянок», на полях видряпано: «pim pis pit, pimus pistis pants». — Ось іще одне, — каже. «Cim, cis, cit…»[34]. Він зупиняється, повертається до сьогодення, присоромлений. Знов усміхається, але тепер можна сказати — шкіриться. Я уявляю собі, яким він був з веснянками, із неслухняним чубом. Зараз він мені майже подобається.

— А що це означає? — запитую я.

— Що саме? — каже він. — А. Це означає «не дай покидькам себе перемолоти». Гадаю, ми тоді вважали себе дуже розумними.

Я вичавлюю із себе усмішку, але тепер бачу все ясно. Розумію, чому вона це написала, на стіні шафи, але розумію й те, що вона мала дізнатися про цю фразу тут, у цій кімнаті. Де ще? Вона ж ніколи не була школярем. Тут, із ним, у якомусь нападі згадок про дитинство, у довірливій бесіді. Отже, я не перша. Не перша порушую його тишу, граю з ним у дитячі ігри.

— Що з нею сталося? — питаю я. Він реагує майже миттєво.

— Ти звідкись її знала?

— Звідкись, — повторюю за ним.

— Вона повісилась, — каже Командор задумливо, не сумно. — Тому ми прибрали люстру. У твоїй кімнаті.

Після паузи:

— Серена дізналася, — каже він, наче це все пояснює. Так воно і є.

Якщо в тебе помирає песик, заводиш іншого.

— На чому? — питаю я. Він не хоче давати мені ідей.

— Чи не все одно, — каже. Розірване простирадло, думаю я. Я про це вже міркувала.

— Думаю, її знайшла Кора, — продовжую я. Ось чому вона кричала.

— Так, — каже він. — Бідолашна.

Це він про Кору.

— Напевно, мені не слід більше сюди приходити, — кажу я.

— Я думав, тобі це подобається, — легко мовить він, але спостерігає за мною своїми жвавими яскравими очима. Я могла б подумати, що це страх, але ні. — Я хотів би, щоб ти приходила.

— Ви хочете, щоб моє життя було стерпним, — кажу я. Виходить не запитання, а рівне ствердження, рівне й безвимірне. Якщо моє життя стерпне, то, можливо, те, що він робить, зрештою й правильно.

— Так, — погоджується він. — Хочу. Мені так краще.

— Що ж, — додаю я. Щось змінилося. Тепер я дещо на нього маю. Це можливість моєї власної смерті. Це його провина. Нарешті.

— Чого ти хотіла б? — запитує він, досі легко, наче це питання грошей, і доволі незначне: цукерки, сигарети.

— Тобто, окрім крему для рук, — кажу я.

— Окрім крему для рук, — погоджується він.

— Я хотіла б… — мить не наважуюсь. — Я хотіла б знати.

Звучить нерішуче, навіть тупо. Я сказала, не подумавши.

— Що знати? — питає він.

— Те, що варто знати, — відповідаю, але це надто легковажно. — Те, що відбувається.

ХІ. Ніч

Розділ 30

Спадає ніч. Чи вже спала. Цікаво, чому ніч спадає, чому не настає, як світанок? Якщо на заході сонця дивитися на схід, бачиш, як ніч здіймається, а не спадає, як темрява підноситься до неба, угору від виднокраю, ніби чорне сонце за покривалом хмар. Ніби дим від невидимого вогню — з лінії вогню саме під виднокраєм, — лісової пожежі чи від палаючого міста. Можливо, ніч спадає тому, що вона важка, ця щільна завіса, яка закриває наші очі. Вовняна ковдра. Хотіла б я бачити в темряві краще, ніж бачу зараз.

Отже, ніч спала. Я відчуваю, як вона тисне на мене, немов камінь. Вітру немає. Я сиджу біля трохи прочиненого вікна, фіранки підібрані, бо там нікого немає, мені немає перед ким удавати скромність у своїй нічній сорочці — рукави довгі навіть улітку, щоб стримати нас від спокус власної плоті, утримати від обіймання себе самих голими руками. У світлі прожекторів ніщо не ворухнеться. Запах піднімається з саду, наче спека від тіла: напевно, там цвіте щось нічне — такий він сильний. Я майже бачу його, це червоне випромінювання, яке піднімається вгору, наче мерехтіння над асфальтом шосе в літній полудень.

На газоні внизу хтось постає з плями темряви під вербою, виходить на світло, його довга тінь чітко прикріплена до п’ят. Це Нік чи хтось інший, хтось неважливий? Він зупиняється, дивиться вгору, на це вікно, і я бачу біле видовжене обличчя. Нік. Дивимось одне на одного. У мене немає троянди, яку можна