Читати книгу - "Солоденьке на денці пирога"

Тато понуро всміхнувся.

– Ні, голубко. Бачиш-но, коли я повернувся до кабінету того недільного вечора й скинув піджака, я побачив дивну липку пляму на манжеті. Я одразу збагнув, що воно за проява: закликаючи нас узятися за руки, щоб приспати увагу, Боні встромив вказівного пальця до рукава мого піджака й приклеїв «Ольстерського Месника» до манжети сорочки. Але чому я? Чому не Боб Стенлі? Через дуже вагому причину: якби вони обшукали нас усіх, марку знайшли б у моєму рукаві й Боні дер би горло, що він невинен. Не дивина, що її не змогли знайти, коли його обшукували.

Звісно, він забрав марку, коли тиснув мені руку перед тим, як піти геть. Боні був майстром обманів зору, пригадуєш, і, позаяк я одного разу був його помічником, було очевидно, що я можу стати ним знову. Хто б розсудив інакше?

– Ні! – сказала я.

– Так, – усміхнувся батько. – Але це ще не кінець.

Дарма що нічого так і не довели, Боні покинув Ґреймінстер, тільки-но закінчився семестр. Хтось розповів мені, що він виїхав за кордон, бажаючи уникнути якихось неприємностей, і я не можу сказати, що це мене здивувало. Не здивувався я й із того, що Боб Стенлі, після виключення з медичного коледжу, оселився в Америці, де відкрив філателістичний магазин: одну з багатьох фірм, котрі працювали через пошту, розміщуючи рекламу в коміксах і надсилаючи марки на замовлення хлопців, які вже вбилися в колодочки. Уся ця справа, одначе, скидалася не більш як на прикриття його шахрів-махрів із багатими колекціонерами.

Що ж до Боні, то я не бачив його тридцять років. Але місяць тому я поїхав до Лондона на міжнародну виставку марок, котру проводило Королівське філателістичне товариство. Ти пам’ятаєш, напевно. Однією з гучних подій програми був публічний показ добірних екземплярів із колекції його величності короля, а серед них і рідкісного «Ольстерського Месника»: «АА», близнюка марки доктора Кіссінґа.

Я блимнув на неї очима лише мигцем – спогади, які вона розворушила, були не надто приємними. Я мав намір переглянути інші експонати, і тому королівський «Ольстерський Месник» не забрав у мене багато часу.

Якраз перед закриттям виставки того дня я розглядав марки в дальньому кінці виставочного залу, аж раптом помітив краєчком ока копицю визивно-рудого волосся, волосся, котре могло належати лише одній людині.

Безперечно, це був Боні. Він просторікував перед натовпом колекціонерів, які з’юрмилися біля королівської марки. Поки я дивився, суперечка стала ще запеклішою, здавалося, слова Боні схвилювали одного з кураторів, котрий несамовито мотав головою, а голоси робилися ще гучнішими.

Я не брав у голову, що Боні помітить мене, – ще більше я не хотів перетнутися з ним.

Тієї самої миті випадково проходив повз мій давній армійський друг, Джумбо Хіггінсон, він покликав мене пообідати разом і випити. Добрий приятель Джумбо… Це не перший раз, коли він нагодився саме вчасно.

Очі в тата затуманилися, і я зрозуміла, що він знову шубовснув в одну з тих кролячих нір, котрі так часто поглинали його. Часом я міркувала, чи звикну коли-небудь до його несподіваних мовчанок? Але потім, як та механічна іграшка, яку заклинило, а оживе вона, якщо її підштовхнути пальцем, він повів розповідь далі, немовби й не зупинявся.

– Коли того вечора, їдучи додому в поїзді, я розгорнув газету, то прочитав, що «Ольстерського Месника» підмінили підробкою – мабуть, це сталося перед очима у всієї публіки, кількох філателістів із бездоганною репутацією й двох охоронців, – я зрозумів, не лише хто крадій, але також, принаймні в цілому, як він те втнув.

Потому, минулої п’ятниці, знайшовши мертвого бекаса на нашому ґанку, я відразу ж утямив, що Боні десь поблизу. Джек Бекас – це було моє прізвисько в Ґреймінстері: скорочено Джако. Літери в кутиках «Пенні Блек» збігалися з його ініціалами. Усе це дуже заплутано.

– «Б Один Пенні Г», – сказала я. – Бонепенні, Горацій. У Ґреймінстері його кликали Боні, а тебе – Джако, скорочено. Атож, я все це зрозуміла нещодавно.

Тато подивився на мене, наче я була отруйною змією, а він розривався між двома бажаннями – пригорнути мене до грудей або викинути через вікно. Він кілька разів потер верхню губу вказівним пальцем, немов намагався поставити там помітку, а потім знову повернувся до розповіді.

– Навіть знаючи, що він тут, я виявився не готовим до жаху, що охопив мене, коли я вгледів це біле, бліде, як у мерця, обличчя, яке зненацька виринуло з пітьми у вікні кабінету. Було попівночі. Я мав би відмовитися розмовляти з ним, авжеж, але він погрожував мені…

Він зажадав, щоб я купив у нього обидві марки – одну, котру він не так давно поцупив, і другу, що її він украв із колекції доктора Кіссінґа багато років тому.

Йому запало в голову, бачиш-но, що я заможна людина. «Такий шанс вигідно вкласти гроші випадає лише один раз у житті», – сказав він мені.

Коли я відповів, що в мене немає грошей, він почав сипати погрозами, що повідомить куди треба, що всі дізнаються, що це я спланував викрадення першого «Ольстерського Месника» й зробив замовлення на другого. І Боб Стенлі підтвердить його покази. Урешті-решт, це я був колекціонером марок, а не він.

І хіба я не був присутнім при обох крадіжках? Ця почвара навіть натякнула, що вона могла – могла вже, лишень, уяви! – сховати «Ольстерських Месників» десь у моїй колекції.

Після нашої сварки я був надто засмучений, щоб укладатися спати. Коли Боні пішов, я кілька годин снував кабінетом туди-сюди, мордуючись, знову й знову подумки повертаючись до цієї ситуації. Я завжди почувався частково відповідальним за смерть містера Твайнінґа. Страшно казати, але це так. Моя мовчанка призвела до самогубства цієї чудової людини. Якби в мене тільки вистачило мужності сказати вголос про свої підозри, Бонепенні й Стенлі не забралися б так легко й містер Твайнінґ не був би доведений до ручки. Бачиш-но, Флавіє, мовчанка – іноді найдорожча вигóда.

Через певний час, після довгих роздумів я вирішив – усупереч усім переконанням, – пристати на його пропозицію. Я продам свою колекцію, усе, що в мене є, але куплю його мовчання, і маю зізнатися тобі, Флавіє, що я соромлюся цього рішення більше, ніж будь-чого іншого в моєму житті. Будь-чого іншого.

Я хотіла сказати йому якісь правильні слова, але вперше язик