Читати книгу - "Фальшивомонетники"

II

ЩОДЕННИК ЕДУАРА

«Мені не так важко було знайти малого Бориса. Другого дня по нашому приїзді його вивели на терасу готелю, й він почав роздивлятися гори крізь підзорну трубу, що оберталася на штативі й була надана в розпорядження мандрівників. Я відразу його впізнав. Незабаром до Бориса приєдналася дівчинка, трохи вища від нього. Я прилаштувався зовсім поруч, у вітальні, скляні двері якої були прочинені, й намагався не пропустити ані слова з їхньої розмови. Мені дуже хотілося заговорити з ним, але я вирішив, що буде значно обачніше спочатку познайомитися з матір’ю дівчинки, польською лікаркою, чиєму піклуванню довірили Бориса і яка пильно наглядала за ним. Мала Броня була напрочуд гарненька; їй було десь років п’ятнадцять. Її густе біляве волосся було заплетене в дві коси, що спускалися аж до пояса; її погляд і звук її голосу здавалися більш янгольськими, ніж людськими. Я переповідаю тут розмову, яка відбулася між цими двома дітьми:

— Борисе, мама просила, щоб ми не чіпали цю підзорну трубу. Ти не хочеш піти прогулятися?

— Авжеж, хочу. Ні, не хочу.

Ці обидві фрази, що суперечили одна одній, були сказані на одному подисі. Броня мовчала не більш як секунду, потім запитала:

— Чому?

— Бо дуже жарко й дуже холодно. (Він відійшов від труби.)

— Ну ж бо, Борисе, будь хорошим хлопцем. Ти ж знаєш, мамі буде приємно, якщо ми підемо гуляти вдвох. Де ти подів свого кашкетика?

— Віброскоменопатов. Блаф блаф.

— Що це означає?

— Нічого.

— Тоді навіщо ти це сказав?

— Щоб ти не зрозуміла.

— Якщо це нічого не означає, то мені байдуже, розумію я це чи ні.

— Але якби це й означало б що-небудь, ти б усе одно не зрозуміла.

— Коли людина щось каже, вона робить це для того, щоб її зрозуміли.

— А знаєш, вигадаймо такі слова, щоб їх розуміли тільки ми двоє.

— Ти спочатку навчися добре розмовляти по-французькому.

— Моя мама добре розмовляє по-французькому, по-англійському, по-римському, по-російському, по-турецькому, по-польському, по-італоскопському, по-папузькому й по-ксикітуському.

Усе він випалив дуже швидко, в якомусь палкому ліричному пориві.

Броня засміялася.

— Борисе, чому ти весь час розповідаєш про щось несправжнє?

— А чому ти ніколи не віриш тому, що я тобі розповідаю?

— Я вірю в те, що ти мені кажеш, коли воно справжнє.

— А звідки ти знаєш, коли воно справжнє? Я ж тобі повірив, коли ти розповідала мені про янголів. Скажи-но, Броню, ти віриш, що якби я дуже молився, то теж побачив їх?

— Можливо, ти побачиш їх, якщо відмовишся від своєї звички брехати і якщо Бог захоче показати тобі їх. Але Бог тобі їх не покаже, якщо ти попросиш їх у Нього лише для того, щоб подивитися на них. Існує багато чудових речей, які ми побачили б, якби не були такими лихими.

— Броню, ти не лиха, тому ти й можеш бачити янголів. А я завжди буду лихим.

— А чому ти не хочеш перестати бути лихим? Хочеш ми ходитимемо вдвох до (тут вона назвала місце, якого я не знав) і там удвох благатимемо Бога та Святу Діву, щоб Вони допомогли тобі перестати бути лихим?

— Хочу. Ні, не хочу. Послухай-но. Ми знайдемо палицю, ти візьмешся за один її кінець, а я за другий. Я заплющу очі й обіцяю тобі не розплющувати їх доти, доки ми туди не прийдемо.

Вони трохи відійшли і коли вже спускалися сходами, я почув, як Борис сказав:

— Ні, ні, не за цей кінець. Почекай, я його витру.

— Навіщо?

— Бо я до нього доторкнувся.

Пані Софроницька підійшла до мене, коли я доїдав свій сніданок і шукав якийсь привід, щоб підійти до неї. Я був здивований, побачивши, що вона тримає в руках мою останню книжку. Вона запитала, усміхаючись напрочуд приязною усмішкою, чи має вона приємність розмовляти з автором книжки, яку щойно прочитала і про яку відразу заговорила, намагаючись дати їй свою оцінку. Її судження, як у своїй похвальній, так і в критичній частині, здалося мені розумнішим, аніж ті, які я зазвичай вислуховую, хоча її погляд аж ніяк не можна було назвати літературним. Вона сказала мені, що її цікавлять майже виключно питання психології і все те, що може освітити новим світлом людську душу. Але як рідко зустрічаються, сказала мені вона, поети, драматурги або романісти, які вміють не задовольнятися наперед заготовленою психологією (єдиною, сказав я їй, яка може задовольнити читачів).

Мати малого Бориса довірила їй свого сина на час вакацій. Я остерігся повідомити їй про причини, які спонукали мене зацікавитися ним. «Він дуже делікатний, — сказала мені пані Софроницька. — Товариство матері його абсолютно не задовольняє. Вона хотіла приїхати до Саас-Фе з нами. Але я погодилася заопікуватися хлопчиком лише в тому разі, якщо вона цілком довірить його моїм турботам. Якщо ні, то я не можу взяти на себе відповідальність за його лікування».

— Ви тільки уявіть собі, пане, — провадила лікарка, — що вона тримає цього малого у стані постійної екзальтації, а це сприяє тому, що в ньому вибухають надзвичайно шкідливі нервові сплески. Після смерти батька дитини, ця жінка сама мусить заробляти на прожиток собі та синові. Вона була лише піаністкою, і, мушу сказати, дуже талановитою. Але її витончена гра не могла сподобатися грубій публіці. Тоді вона вирішила виступати як співачка на концертах, у казино, на сцені. Вона приводила Бориса у свою ложу. Думаю, що штучна атмосфера театру значною мірою сприяла тому, що нерви в хлопчика розладналися. Мати дуже любить його. Але, правду кажучи, було б бажано, якби він більше з нею не жив.

— А що в нього таке? — запитав я.

Вона засміялася.

— Ви запитуєте, як точно називається його хвороба чи не так? О, ви багато довідаєтеся, якщо я вам повідомлю її звучну і вчену назву.

— Просто розкажіть, що йому дошкуляє.

— Йому дошкуляють чимало всіляких дрібних прикростей — нервовий тик, дивні вихватки, а це означає, що перед нами дитина з розладнаними нервами, які лікуються