Читати книгу - "Смарагд"

Додому поверталися удвох — високий чернець і хлопчик. В одного сивіюче довге волосся, а в другого білява, коротко стрижена голівка. Один ішов мовчки, спираючись на палицю, другий весь час захоплено говорив, розмахуючи руками. Несподівано замовк, а потім вимовив притишено:

— Це вона.

— Хто? — не зрозумів отець Варфоломій, побачивши жінку, що йшла їм назустріч.

— Нова вчителька, — знову мало не пошепки відповів Сашко.

— А-а, — промовив батюшка зацікавлено й несподівано відчув дивне хвилювання. Коли жінка підійшла, зрозумів чому: роки не змінили її, хіба ледь-ледь, а коротка стрижка, яку носила завжди, робила молодшою.

— Здрастуйте, — привіталася першою вчителька й обом посміхнулася.

Сашко відповів радісно, а чернець лише тихо ворухнув губами.

— Гарна? — перепитав хлопчик, коли вони розминулися. — Таких у нашому селі немає.

— Не знаю, не роздивився, — пробурмотів отець Варфоломій і зрадів із того, що жінка його не впізнала. Однак, поки йшли додому, не виходила з голови: «Чого приїхала сюди? Що її змусило? Та яке мені діло — приїхала, то й приїхала», — нарешті заспокоївся, дивуючись, що спочатку розхвилювався через випадкову зустріч. Та, коли увечері почав молитися, злякався — з ікони на нього глянуло усміхнене жіноче обличчя.

— Згинь, сатана! — вигукнув уголос, бо вперше за роки свого чернецтва по-справжньому злякався.

Директор школи, як і обіцяв, зробив віконні рами до початку вересня й сам узявся поставити й засклити. У селі давно уже не було господарчого магазину, а лише щось на кшталт продтоварів із забігайлівкою, де на півстіни красувалася вивіска «Шинок», вимальована під старовину. Але, як і в старовину, торгував у тому «шинку» жвавий жидок, що кілька років тому невідомо звідки взявся й викупив цю будівлю. Тепер тут купували горілку і тут же пили за червоними пластмасовими столиками. За іншим крамом їздили у райцентр. Поїхав туди за склом і батюшка.

Знайшов магазин, де не тільки продавали, а й нарізали, правда, за окрему ціну. Зате до автобусної станції підвезли даром, мовляв, обслуговування за повним сервісом. Двоє молодих хлопців, одягнених у робочі комбінезони, акуратно витягли запаковане скло з автомобіля і так само акуратно поставили на лаву, неподалік від автобусної платформи. Батюшка подякував і озирнувся, чи не трапиться хтось знайомий, щоб допоміг занести в автобус. І побачив. Тільки від того спаленів, наче стояв не на асфальті, а на розпеченому вугіллі. Швиденько відвернувся і прошепотів:

— Господи, прости й помилуй.

Але жінка теж його побачила.

— Данило Туманич? — запитала замість привітання. — Невже я так постаріла, що ти мене не впізнав?

— Данило залишився в минулому, Мирославо Дмитрівно, а я — Варфоломій, чернець Варфоломій, — промовив, блукаючи поглядом по вокзальній площі.

— Я чула, — посміхнулася Мирослава, дивлячись йому в обличчя, — що ченці теж люди. І мені незручно, що не відразу тебе впізнала.

— О, наш автобус підійшов, — відверто зрадів Варфоломій. — Вибачте. Мені треба когось знайти, щоб допоміг занести скло.

Хоча в автобусі порожніх місць було чимало, Мирослава сіла на сидіння перед батюшкою, відразу обернулася до нього й заговорила:

— А я слухала твою службу на Спаса. Не дивно, що ти тут популярніший від естрадної зірки в столиці. Стільки народу… Я б ніколи не подумала, що так багато до церкви ходять. І ще чула, що худобу й людей лікуєш. Ти таки довчився?

— Ні, — заперечливо хитнув головою батюшка. — Але ж я пішов із третього курсу й дещо вмію.

— А як же з людьми? — на обличчі Мирослави була щира зацікавленість. — Ти ж не медик, а берешся допомагати?

— У мене диплом військового фельдшера. — Автобус наїхав на якусь вибоїну, і скло загрозливо брязнуло. Батюшка обома руками ухопився за нього і притиснув до сидіння. Мирослава посміхнулася й відвернулась.

Тепер уже Варфоломій спостерігав за нею. Насправді вона була ще тендітнішою, ніж тоді йому здалася. Вузенькі, як у дівчини, плечі, й груди… «Тьху ти», — подумки плюнув на себе і втупився у вікно.

Біля церкви водій і ще кілька чоловіків допомогли повиносити скло. Автобус рушив, і батюшка полегшено зітхнув — Мирослава поїхала далі, бо жила в учительській квартирі, неподалік від школи. «Слава тобі, Господи», — перехрестився, але й сам не знав, за що подякував Богу: за те, що привіз скло, чи за Мирославу, яка не вийшла з автобуса разом із ним.

Відімкнув ключем двері, зайшов до храму й відчув, як на серці стало спокійно і радісно, бо таки вікна будуть поставлені ще за тепла.

Уночі не спалося. Може, тому, що десь віддалік гриміло, а може, і ще чогось. Ворочався з боку на бік, молився, але не засинав. Думки роїлися в голові, наче бджоли біля квітки. І тією квіткою була Мирослава. «Але — чому? Чому? — питався сам у себе і сам собі відповідав: — Мабуть, тому, що я довго жив у спокої і без диявольських спокус. Дарма, що багато трудився на Господній ниві, але ж душа моя жила без сум’яття».

Ну, то й нате вам, дівчата,

Цілу армію солдатів.

Згадав, як співав частівку, дражнячи однокурсниць у технікумі. «Тепер мусиш боротися сам з ось такою армією. А може, воно нічого, то давно не бачив красивої жінки. Наче ти на них дивився, — заперечив сам собі. — Ти ж завжди боявся дивитися на них, боявся звабити і бути звабленим. У тобі завжди жив страх, еге — страх. — Різко повернувся на інший бік, мов відвертався від самого себе. Нарешті подумав: — Там я їй треба, як собаці п’ята нога», — і заспокоївся.

Гроза стихла. Десь по сусідству, може, і в Ганни, загорланив півень.

«Раз не спиться, то треба вставати, — подумки промовив батюшка. — А чого, що у тебе — сім’я, дітей п’ятеро? — розізлився на самого себе. — Нічого в тебе немає, тільки оці стіни на троє вікон, та й ті трухляві. Не заслужив ти у Господа, не те що отець Василь. Чого ж йому все далося в цьому світі, а мені нічого?»

— Це вже, мабуть, я здурів, — промовив уголос. — Таки здурів, бо скільки нагрішив своєю дурною головою. Піднімайся, телепню, і ставай на коліна. Не хотів лежати у м’якому й теплому…

Із самого ранку пішов до церкви, але там уже стояв іще радянського випуску «москвич» директора школи, а під церквою лежали акуратно складені новенькі рами, вже й оброблені оліфою. Михайло Михайлович довго роздивлявся скло, яке привіз батюшка, брав у руки, обмацував пальцями, нарешті промовив:

— Підійде.

Із новими вікнами й церква ніби поновішала. Чоловіки задоволено оцінювали свою роботу, кілька разів обійшли навколо храму, аж