Читати книгу - "Смарагд"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Приходьте ж у школу на свято першого дзвоника, — запросив Михайло Михайлович, як завжди запрошував отця Варфоломія.
«Добре», — хотів сказати батюшка і прикусив язика. Та все ж пообіцяв:
— Якщо Господь сподобить…
— Що це з вами? — здивувався Михайло Михайлович. — Вас ніби хто підмінив останнім часом.
— Не знаю, — признався Варфоломій. — І сам не знаю.
— То від самотності. Бо що чужі люди… Вибирають тебе, як воду з колодязя, ще й по тім’ю б’ють порожніми відрами. Я за вами заїду, — сказав так, ніби Варфоломій уже погодився прийти на свято. — А зараз давайте підвезу, чого вам пішки йти додому.
Стомлений батюшка ледве вийшов із машини, знав, що і Михайло Михайлович перевтомився, тому лише потиснув руку і вдячно кивнув головою.
Його тіло потребувало відпочинку, але душа ниділа, мов неслухняна дитина, яка й сама не знала, чого їй хотілося. Ганна принесла вечерю, та їжа так і залишилася нечепаною. Батюшка сидів за розкритою книгою і дивився на вікна, за якими чорніла ніч. «Хоч би заснути, бо я вже не подужаю нічого», — немов пожалівся комусь. Насилу вичитав вечірні правила, а потім, як завжди, опустився на коліна перед іконами. Та довго не вистояв, підвівся, роздягнувся і ліг. Іще кілька хвилин молився, міцно стуливши повіки, а потім ніби провалився у глибоку темряву.
Директор школи заїхав за ним не з самого ранку, а вже перед тим, як ось-ось мала розпочатися урочиста лінійка, коли на шкільному подвір’ї було гамірно й барвисто від квітів і святково вдягнутих дітей. Батюшка відразу вихопив поглядом Сашка, а неподалік у гурті Сашкового класу стояла Мирослава. Серце колотнулося й ніяк не хотіло заспокоїтися. Варфоломій озирнувся, наче боявся, що хтось почує те калатання. Силувано посміхнувся до завуча школи, який шанобливо з ним привітався. Перевів погляд на учнів, подумав невесело, що їх цього року знову поменшало.
Задзвонив дзвоник, і гамірне подвір’я затихло. Батюшка слухав урочисті слова дітей, і йому здавалося, що лише вчора він сам стояв на лінійці у шкільній формі з білим комірцем. «Де воно все й поділося, мовби й не було нічого. А що було? Господи, знову єресь у голові! А що було? — допитувався у нього ніби хтось інший, а не він сам. — Було служіння Господу», — відповів завчено і тут же почув той, інший, голос: «Не бреши».
— Останнім виступите ви, батюшко, — повернув його до реальності Михайло Михайлович. — Тільки недовго, а то діти вже стомилися.
— Добре, — кивнув головою отець Варфоломій і, коли йому надали слово, підійшов до мікрофона, посміхнувся, як завжди посміхався дітям, підняв руку для благословення й лише промовив: — З Богом.
Усі спочатку не зрозуміли, а потім загаласували, заплескали в долоні, й, не чекаючи слів про закриття лінійки, діти побігли дарувати вчителям квіти. Варфоломій побачив, як Сашко, ніяковіючи, простягнув Мирославі великий букет айстр. Дві схожі між собою дівчинки, старша і менша, підбігли до батюшки й подарували яскраві гладіолуси. Він подякував і кожну дівчинку поцілував у голову. Підходили ще хлопчики й дівчатка, дарували йому квіти — це були сироти й напівсироти, для яких він віддавав частину церковних і власних грошей.
Першим пішов зі шкільного подвір’я — з величезним оберемком квітів. Зайшов до церкви, поклав квіти на столику, потім узяв відро, вніс води з колодязя, пошукав порожні банки, поставив туди квіти й порозставляв перед іконами по всій церкві. А потім опустився на коліна перед вівтарем і довго молився за всіх сущих на землі, за дорослих молився і за дітей — за все те, від чого відмовився сам.
У неділю із самого ранку Сашко забігав до батюшки, щоб іти з ним до церкви.
— Ще б поспав трохи, — кожного разу говорив йому Варфоломій.
— Я вже давно виспався і хочу йти з вами, — просився хлопчик. І потім, коли йшли дорогою, з гордістю позирав на батюшку і сам собі посміхався.
Варфоломій бачив, із яким трепетом заходив Сашко до вівтаря, яким натхненням світилося обличчя, коли ставав на коліна й починав молитися. І віддалік було видно, як душа цієї дитини у молитві єдналася з Господом.
— Чому не було цього у мене? Чому, щоб навернутися до віри, спочатку треба було пройти через кров і страждання? І чи вийшов би на Господню стезю, коли б не було отого… — Він і тепер відчував страх перед нелюдським криком афганця. — Усі стріляли, не один я, — переконував себе в такі хвилини. — І не знати, чия куля влучила.
А серце сперечалося з логікою мозку й боляче вистукувало правду. Тоді Варфоломій ставав на коліна, просив прощення у Всевишнього і молився за афганця без імені.
Через місяць після того, як Сашко став допомагати у церкві, зайшов до Ганни і дав їй тридцять гривень.
— Це Сашків заробіток. Малувато, але для початку нічого.
— Не візьму, — навідріз відмовилася Ганна. — Нічого він не заробив — це ви свої принесли.
— Ганно, — хотів умовити батюшка, та жінка його перебила:
— Не вмовляйте — не умовите. Коли б я вас не знала, може б, і взяла, а так — ні.
Отець Варфоломій розгублений стояв посеред хати, тримаючи в руці гроші.
— Сідайте, — поставила Ганна біля нього стільця.
— Та ні, дякую. Я піду, — із сумом глянув на жінку і так само сумно промовив: — Видно, я великий грішник і недостойний, щоб заробити собі Царство Небесне, бо вже люди відвертаються від мене.
— Що ви оце кажете, отче, — мимоволі дорікнула жінка, — ви ж самі без копійки.
— Нащо мені гроші, Ганно? Я живу промислом Божим. Візьміть, прошу вас, — і знову простягнув їй гроші.
Жінка взяла, вдячно глянула на батюшку:
— Нехай Господь воздасть вам за доброту вашу.
У суботу, як завжди, прийшов до церкви задовго до початку вечірньої служби. Любив побути на самотині серед церковної тиші. Спочатку ставав на коліна перед вівтарем і мовчки молився. І тепер став, але недовго молився, бо почув, як у нього за спиною хтось відчинив двері. Подумав, що то прийшов Сашко, і продовжував молитися, коли нараз ніби хто штовхнув у спину. Поволі обернувся — неподалік від дверей стояла Мирослава. Він не бачив її від шкільного свята, і вже потихеньку почало відступати душевне сум’яття. І от… Молитвенно складені руки опали, мов неживі, батюшка низько опустив голову.
Не повертаючи голови й не піднімаючись із колін, суворо запитав:
— Чого ти прийшла у церкву?
Мирослава від такої суворості розгубилася і спочатку не знайшлася, що відповісти, потім опанувала себе, посміхнулася:
— А мені
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Смарагд», після закриття браузера.