Читати книгу - "Осінь Великих Небес, або Прирічанські характери"

Сирота ніжно бере Ногавичку за руку і заспокоює:

— Невелика біда, нанашку. Все ж таки на двох маємо хоч одне ціле око.

Знову ж таки невідомо, чим обернувся б для прирічанців бій, коли б наступного для газети світу не сповістили, що другого вересня — саме в день, коли гриміла битва під прирічанською горою, — почалася війна Німеччини з Польщею.

Прирічанці, вонігівці, лопухівці, заньківці і волячівці потім довго чухали потилиці, гадаючи, що призвідцями другої світової стали вони. І тільки вже по війні, коли стало відомо, що Гітлер на кілька годин раніше за них розпочав бойові дії, обидві армії полегшено зітхнули і заспокоїлись.

Майже місяць відлежувався Сирота на оборозі у Ногавички-старшого. Щодень від кожного обійстя по черзі йому приносили у віддарунок за переможний бій найсмачніші наїдки, найвишуканіші довголітні вина, яйця, мед, фрукти… Іван все те сумлінно споживав і, достеменно знаючи, що після одужання солодкому життю врешті прийде кінець, ревно молив бога, аби той послав вонігівцям думку ще раз наважитись на штурм прирічанської гори.

Наколи рани зарубцювались, у святковій одежі — звісна річ, дарованій, подібно до грамофона мештеру Соломончику, сельчанами — явився Сирота в обійстя Перелесниці.

Сонце, перепочивши над Прирічним, уже давно далося за обідню межу, і Марія, упоравшись у полі, варила посеред двору під грушею-крисланею повидло. Казан сердито булькав, і густа пара чинно знімалась угору, наповнюючи повітря густим солодкувато-бентежним запахом. Перелесниця саме чаклувала над варивом, коли скрадливо рипнули на воротах дверці. Марія лякливо метнула на той скрип очі й обмерла. На доріжці, чисто виголений, підстрижений, у сніжно-білій вишиванці, як юний бог краси, стояв Іван.

— Маріє, я прийшов, — мовив тихо, гамуючи збентеження, Сирота, — ти ж обіцяла, що приймеш мене пізніше. От я і тутечки.

Марія повільно встала, закинула за рамена повісмо чорного, як вороняче крило, волосся. Соковиті, невицілувані вуста її ледь затремтіли, і гінка постава Перелесниці раптом знялася і нечутно попливла над доріжкою Іванові в обійми. Спраглими руками, немов повитицею, цупко обвила його шию і пристрасно залебеділа:

— Іванку, прости мені за ті хвилини. Я й так богом покарана за них: ночами не спала, робота в’яла у руках, кожен прожитий день омивала сльозами.

Іван глянув на Марію і раптом побачив, як у її чорних і божевільно красивих очах знову розцвіли предивні голубі квіти.

— Щастя моє, радість моя, — шепотіла і далі гаряче Марія, — віддам для тебе все, що найдорожче… у мене…

— Справді, Маріє?

— Все до останку! — заплющила очі, тремтячи всією поставою, мліла Марія. — Проси, що хочеш.

— Я от давно вже прикинув оком на оту телігу, що у тебе в стодолі стоїть. Вона так би мені знадобилася глину возити для порошка на блохи, — щиросердно признався Іван і ніжно погладив чорногаряче Маріїне волосся.

Перелесниця враз ніби зі сну прокинулася. Вивільнилась прудко із Іванових обіймів.

— І теліга буде твоя, — пообіцяла уже діловито і, взявши хлопа за руку, повела до хати.

— На цей раз я тебе уже не прожену і ти нікуди від мене не втечеш, — мовила лагідно на порозі і пропустила перед себе Івана в сіни.

Через кілька днів Прирічне гуляло, веселилось, пило, їло, буянило, чубилось, лупилось на весіллі Івана та Марії, а по недовгому часі, із торбою за плечима, Сирота рушив у загадкову Гамерику по “талярі”, аби викупити для себе і Марії щастя.

"Заки море перелечу"

або ж

Вічні квіти вітцівської землі

Велетенська океанська хвиля підхопила Івана на долоню і понесла від берегів рідної землі. Довго летів Сирота над глибинами морськими, доки габа не жбурнула сердито ним врешті на одну з пристаней Сан-Франціско. Мертвотно-сині, як вуста мерця, небеса, люди з давно погаслими очима, холодними серцями, громади сірих будівель, у яких, здавалося, мешкали тіні давно забутих покійників, враз причавили Сироту до безмовної землі. І хотів було Іван уже крикнути навздогін за хвилею, аби знову віднесла до рідних прирічанських берегів, але та, не оглядаючись, знову мчала нестримно за новими душами. Натужив Іван сили, піднявся і пішов, похитуючись, шукати “талярі”.

Та замість них знаходив на дорогах загублені душі, потрощені людські надії, молитви приречених, доки не натрапив на машину, перевернуту у канаву.

Біля неї розпачливо крутився поважний пан, а неподалік нервувала розцяцькована золотом пані.

— Допоможи, добрий чоловіче, я тобі віддячу! — благально попросив пан.

Іван скинув торбу, підійшов до машини. Потерпілий було наскочив у поміч, але Іван злегка відсторонив його, схопився за днище і, натужившись, виволік автомобіль із канави на дорогу.

Пані перелякано заверещала і вчепилась за чоловіка. Від побаченого той довго не міг зронити слова, тільки витирав на чолі рясний піт.

— Хто ти, чоловіче? — спитав, все ще не ймучи віри очам своїм.

— Я Іван Сирота, — знічено відповів Іван.

— Ти Іван Силач, — сказав захоплено потерпілий і поплескав Івана по плечу. — Сідай у машину. Ми відвеземо тебе із сирітської дороги на багатолюдний шлях.

Так біля перекинутої машини перевернулась і доля Сироти.

Іванові Силачу падали до ніг арени Нью-Йорка, Вашінгтона, Нового Орлеана, Чікаго, Монреаля, Вінніпега, йому аплодувала Мексіка і Бразілія, Куба і Панама, Уругвай і Перу… На борецьких підмостках трощилися кістки, ламалися ребра, ключиці… Здавалося, маленьке Прирічне стало на прю із усією Америкою і виходило переможцем…

У дні, коли Сирота вигравав найтяжчі поєдинки на арені, дивився поверх багатотисячних юрб глядачів і бачив за їхніми ошалілими від захоплення криками, невеличку, немов далека-далека недосяжна зоря, краплину землі — Прирічне, бачив рідну гору, трьох сумних братів-горіхів, чув журливий спів струмка у ярузі. Йому цвіли очі Марії і, зціпивши вуста, він тихо плакав.

А юрби від побаченого чманіли ще більше, сприймаючи гіркі сльози велетня за сльози радості, щастя переможця.

І ось тільки через десятиліття колись така недосяжна зоря з іменням Прирічне тепер наяву зійшла перед Іваном своїм ясним ликом.

… — Доще, дощику, коли в тебе така всесильна пам’ять, повідай, де живе моя Марія! — благав Сирота.

Дощ зітхнув і сумовито кивнув у бік Макошевого горба.

— Он там, Іване, її вічна домівка.

Сирота опустив голову і повільно рушив за дощем на кладовище.

Маріїну могилу віднайшов одразу. Власне, і не він знайшов, а серце зупинило Івана біля невеличкого пагорбка. Тут берези у скорботі схилили голови над кам’яним хрестом, тулячи гілками до своїх грудей допитливих дітей-березенят.

У випрасуваних білих сорочечках, пелехаті березенята пручалися, намагаючись вистрибнути на могилу й зовсім не помічали, що осінь уже плела й у материнські голови жовту сивину.

День був