Читати книгу - "Доктор Фаустус"

З тієї ж причини я запрошую його йти з нами, юними синами муз, і на прогулянки за місто, які ми влаштовували в теплі пори року. Бо як Адріанового земляка і близького товариша, а ще тому, що, не бувши теологом, я начебто виявляв велике зацікавлення теологією, мене завжди радо вітали в колі членів християнської спілки «Вінфрід» і не раз запрошували в мандрівки за місто, які вони влаштовували всім гуртом, щоб намилуватися земним творінням Господа Бога.

Ми з Адріаном брали участь не в кожній з тих мандрівок, бо навряд чи треба казати, що він не був ревним спілчанином, членство своє вважав швидше формальним і не переймався обов'язками, які воно на нього накладало. Він дав себе завербувати до «Вінфріда» з ввічливості й щоб показати свою добру волю до спілкування з товаришами, але під різними приводами, здебільшого посилаючись на мігрень, раз по раз ухилявся від зборів, які в цій спілці заміняли традиційне сидіння в пивниці, і довго не міг перейти на frere et cochon[154] ногу з сімдесятьма членами спілки, навіть братерське «ти» в спілкуванні з ними здавалося йому неприродним, і він часто збивався на «ви». Незважаючи на це, вони ставилися до нього з повагою, і коли він зрідка, треба навіть сказати дуже зрідка з'являвся на їхні збори в задимленій задній кімнаті ресторану Мютце, зустрічали його криком, у якому, правда, було трохи й глуму з його окремішності, але найбільше щирої радості. Вони цінували Адріанову участь у теологічно-філософських дебатах, яким він, не бувши заводієм, часто своїми репліками давав цікавий напрямок, а ще більше — його музикальність, що дуже ставала їм у пригоді, бо ніхто зі спілчан, хоч і пробував, не вмів так повнозвучно й підбадьорливо проакомпонувати на піаніно обов'язковим пісням за столом або на прохання старости Баворинського, високого, чорнявого юнака, очі в якого майже завжди були млосно прикриті повіками, а губи стулені так, наче він хотів свиснути, розважити збори токкатою Баха, п'єсою Бетховена або Шумана. Та часом він і без запрошення сідав до старого, з глухим звуком, піаніно, що дуже нагадувало жалюгідний інструмент, на якому нас повчав Вендель Кречмар у залі Товариства громадсько-корисної діяльності, й поринав у експериментальні імпровізації,— особливо перед початком зборів, коли доводилося чекати кворуму. Ніколи не забуду, як він заходив, швидко вітався і, часом навіть не скинувши пальта, із задумливим виразом обличчя йшов просто до піаніно, немов тільки задля цього й завітав туди, сильним помахом рук натискав на клавіші, наголошував на перехідних звуках, звівши брови, пробував співзвучності, зачин і розв'язання музичної теми, яку програвав подумки дорогою сюди. Але в цьому пориванні до піаніно було й щось від прагнення опори й пристановища, наче його лякала ця кімната й ті, хто її заповнював, і наче він шукав в інструменті, тобто, власне, в самому собі, порятунку від чужої, обтяжливої юрби, серед якої опинився.

Одного разу, коли він грав, уперто повертаючись до своєї нав'язливої ідеї, змінюючи її й довільно формуючи, один із тих, що стояли навколо, низенький Пробст із довгим білявим масним волоссям, типовий кандидат у теологи, спитав:

— Що це?

— Нічого, — сказав Адріан, тріпнувши головою, наче відганяв муху.

— Як же нічого, коли ти граєш його? — знов спитав Пробст.

_ Він фантазує,— з виглядом знавця пояснив довготелесий Баворинський.

— Фантазує?! — вигукнув Пробст, щиро переляканий і втупив свої водяво-блакитні очі в чоло Адріана, мабуть вважаючи, що в нього гарячка.

Усі зареготали. Адріан також засміявся, зчепивши руки на клавіатурі й опустивши на них голову.

— Ох, Пробсте, який же ти йолоп! — сказав Баворинський. — Він імпровізував, невже ти не розумієш? Зразу все це придумав.

— Як він міг зразу придумати стільки звуків з правого й лівого боку? — почав боронитися Пробст. — І як можна казати, що це ніщо, коли він його все ж таки грає? Хіба можна грати те, чого немає?

— Ще б пак, — поблажливо мовив Баворинський. — Можна грати й те, чого ще немає.

І я ніби й досі чую, як ще один студент, Дойчлін, кремезний хлопець із патлами, що спадали на лоба, додав:

— Усього колись не було, голубе, а потім воно виникло.

— Можу вас запевнити, — сказав Адріан, — що це справді було з усіх поглядів ніщо.

Нарешті він хоч-не-хоч підвів голову, і з виразу його обличчя я побачив, що це йому коштувало великих зусиль і що він почуває себе так, наче його викрили. Та потім, пригадую, почалася довга, досить цікава дискусія про творчість, яку вів Дойчлін. Говорили про обмеження, яких зазнав цей термін внаслідок різних сторонніх чинників: культури, традиції, наступності, умовності, шаблону, і, врешті, з погляду теології визнали, що людська творчість — далекий відблиск творчої потуги Бога, відлуння всемогутнього «хай буде», а продуктивне натхнення безперечно йде згори.

До речі, і зовсім між іншим: мені було приємно, що й я, допущений у гурток «Вінфрід» студент світського факультету, міг часом, коли мене просили, додати й свою пайку до їхніх розваг грою на віоль д'амурі, бо музика для цього кола важила дуже багато. Погляд на неї був якийсь особливий, одночасно принциповий і невиразний: її вважали божистим мистецтвом і по-романтичному обожнювали, як природу, — музика, природа й радісне зворушення були в спілці «Вінфрід» спорідненими і обов'язковими ідеями, і коли я вжив означення «сини муз», яке, мабуть, багато хто вважатиме дивним для студентів-теологів, то виправданням мені буде саме це поєднання ідей, дух благочестивої невимушеності й зворушеного схиляння перед природою, що панував серед спілчан під час тих прогулянок за місто, до яких я зараз повернуся.

Двічі або тричі протягом наших спільних з Адріаном чотирьох семестрів у Галле в них вирушали in согроге[155], тобто Баворинський залучав до них майже всіх членів спілки. Ми з Адріаном у цих масових розвагах не брали участі. Та бувало, що за місто вирушав невеликий гурт ближчих один одному спілчан: такі мандрівки не раз робили й ми разом з кількома освіченішими студентами-теологами. Це були сам староста, далі кремезний Дойчлін, якийсь Дунгерсгайм, Карл фон Тойтлебен і ще троє— Губмаєр, Матеус Арцт і Шапелер. Я пам'ятаю їхні прізвища й навіть більш-менш фізіономії, але змальовувати їх тут вважаю зайвим.

Найближчі околиці Галле — піщану рівнину — можна назвати немальовничими, але за кілька годин поїзд довозить вас угору вздовж течії Заале до чудових краєвидів Тюрінгії. Там, здебільшого в