Читати книгу - "Биті є. Макар"

тому, вона, отак випадково, відірвала від подібного оголошення клаптик паперу з номером телефону і знайшла роботу, яка харчувала сім'ю до цього часу, – клеїла конверти за копійки. Зіна ще тоді побачила перспективу і не помилилася: діти підросли, стали вправними домашніми конвертосклеювачами, звільнили мамі час інше ярмо шукати. Шестеро – не один, тож Зінин день починався о п'ятій ранку. Готувала дітям сніданок, вихором до банку, де до восьмої підлога мала блищати, потім спішила на базар, де з ятки торгувала господарською дріботою позмінно з товаркою. Опісля й уже до ночі мила посуд у занюханій кафешці за три копійки і торби з недоїдками. Олів'є з дешевим майонезом – кожен день на столі, хай би йому грець!

Того четверга в ятці поралася товарка, тож зранку Зіна вимила підлогу в банку і поїхала на Дарницький ринок, де продукти найдешевші в столиці, вторгувала свіжої риби, картоплі підкупила, цукру й гречки – мала що на горбі тягти. До зупинки трамваю на Алма-Атинській торби в руках доперла – економила. Щоби вже без пересадок. Доїхала до свого дому на ДВРЗ, і перше, що побачила, – кількох молодиків із тих, у кого в одній руці вічно цигарка, у другій пиво, а кеба відпочиває. Реготали біля стовпа з оголошеннями, підстрибували, намагалися дотягнутися до аркушу паперу. А той височенько на вітру тріпотів.

– Розвод для лохів! – верещав один з молодиків. – Не, я серйозно. Сто баксів за добу?… Вася, ти віриш?

Зіна почула головне – сто баксів за добу.

– Ану… – протаранила молодиків, стала біля стовпа, легким рухом – немала на зріст – зірвала оголошення.

Пробігла очима, мовчки згорнула аркуш, поклала до торби, посунула геть.

– Е, тітко! Що за понти? А може, ми теж… – почула за спиною.

Озирнулася, розшматувала молодиків презирливим поглядом.

– А ви неповнолітні…

Сто баксів. За добу! Ось те натхнення: перла важкі торби, ніби вони не картоплею й гречкою – пір'ям набиті.

– Оце фарт, оце фарт, – щастю не вірила.

На подвір'ї старого будинку зі шлакобетону – сиплеться, холера, хоч Зіна його щороку підмазує, – у кучугурі двійко чотирирічних Зіниних синів Аркашка і Пашка билися пластмасовими шаблюками. Зіна насупилася.

– Тьомка! – гаркнула.

З дому визирнув худющий підліток років п'ятнадцяти з гітарою.

– Чому малі тут самі вовтузяться? – суворо йому – Кому було сказано, слідкуй, бо ще очі одне одному повиколюють?! Я задля чого тобі дозволила до школи не йти? Аби ти за малими не дивився? А ти одне на своїй гітарі бренькаєш!

– Я слідкував…

– Слідкував він…

Зіна загнала малечу до хати, присіла на кухні біля столу, розгорнула оголошення й тепер уже уважно перечитала його знову. Задумалася.

– Тьомо… – гукнула старшого сина. – А йди до мене.

Разом з Тьомкою до мами прибилися й малі. Кричали наввипередки.

– А Тьомка з картоплі м'ясо виїв! Геть усе виїв!

– Я росту, – буркнув Тьомка.

Зіна зітхнула.

– Тьомо… А дівчата ще зі школи не поверталися?

– Ні…

– Тьомо… А скажи, синку. З нашої банди хтось змахує на повнолітніх?

Тьомка знизав плечима.

– Тільки я…

Зіна скептично усміхнулася.

– Ну звісно… Якщо очі заплющити… – На сина уважно глянула. – Ти собі, Тьомо, на завтра нічого не плануй. Працюватимемо. Заручниками.

– У мене гітара! – обурився Тьомка.

– Мамо, заручників убивають, – значущо сказав малий Аркашка.

– Хай тільки спробують, – спокійно відказала Зіна.

Аркашка кивнув, простягнув Тьомці пластмасову шаблю.

– Тьомо! На! Порубаєш усіх… на олів'є.

Тьомка зиркнув на матір ображено.

– Мамо! Якщо я пропускатиму уроки, ніколи не навчуся на гітарі грати!

– Тьомо, якщо ми не заробимо на твої уроки, ти точно не навчишся грати на гітарі, – відрізала Зіна. Нагадала: – Щоби завтра вдома був.

У ніч проти доленосної п'ятниці Макарові не спалося, хоч як він умовляв себе заснути, щоби набратися сил. Дурні думки полишили голову, розповзлися тілом – нервово рухали руками, шарпали серце. Завтра! Уже завтра він повернеться… Заплатить найманій армії, захопить фабрику. Заплатить? Підхопився з дивана. До грошей. Скільки лишилося?

– Дванадцять тисяч вісімсот гривень, – констатував напружено. – Шістнадцятьох заручників найняти зможу… Із шістнадцятьма я двох «сігмівців» покладу…

Як? Плану не було. Уява малювала жахливі картини: ось він стоїть неподалік фабрики, упевненим жестом указує юрбі найманців – атакуйте. Ті рвуться до фабрики, на поріг вискакує Горила, стріляє в юрбу, хтось падає, інші тікають, і… він сам. Знову сам! Ні! Якось інакше. Як?! Одного найманця поставити біля фабрики, приставити до його скроні запальничку – точну копію «Макарова», що й досі десь на задньому сидінні автівки валяється. Ультиматум: або «сігмівці» йдуть геть, або він уб'є цю людину. Людину. Вони… можуть не повірити. І для чого тоді інші п'ятнадцять заручників? Група підтримки?

План тріщав і рвався, але не розпадався на шматки. Щось таки було в ньому… Думати, думати! Шістнадцять – забагато. Армія не потрібна. Потрібні саме заручники. Якось пробратися за фабрику… Вікно! Незаґратоване вікно на першому поверсі! Слава тобі, охоронцю Пилипенку, ліниве бидло, яке так і не спромоглося виконати доручення директора, і нарешті повісити ґрати на те вікно. Склоріз. Він і група заручників проберуться на фабрику. І отоді – ультиматум, точну копію «Макарова» до скроні заручника. «Сігма» повірить… Він же – вірить!

Над ранок забувся непевним нервовим сном. Прокинувся від гавкоту – на сусідському подвір'ї заходилася вівчарка. Підхопився. Мать його… Котра година? На екрані мобільного висвітилося: 8:02.

Макар вискочив на поріг босоніж, товкся по свіжому снігу, вдивлявся у той бік, де за приватним сектором біля лісу поряд із недобудованою церквою стояв колись велелюдний повсякчас будинок культури… Серце тьохнуло.

– Ніхто не поведеться… – пробурмотів гірко.

О восьмій ранку в сумній однокімнатній квартирі Геракла Генриховича Пустовоєва, що вона була на другому поверсі багатоповерхівки навпроти будинку культури і не пам'ятала добрих часів, розігрувалася класична сімейна драма, за авторство якої могли би посперечатися Шекспір з Островським. Дружина Геракла Генриховича Люся, хижа молодиця років тридцяти – широка кістка, мідна горлянка, – сиділа на засцяному улюбленою болонкою Пустовоєва килимі посеред кімнатки, зосереджено жмакала списані чорною пастою аркуші, запихала їх у мокрі чобітки. Навколо Люсі сизим зраненим птахом вився сам Геракл Генрихович, висушений до кісток невдалим життям артистично нервовий літній чоловік з довгим сивим волоссям, що робило його схожим на скрипаля-волоцюгу з андерсенівських казок. А уже навколо Геракла Генриховича моталася його улюблена болонка Маркіза.

– Люсі! Це ж… Це ж мій роман! – волав Пустовоєв. – Справа мого життя! Тут… Тут є ти, Люсі! Три рази. Я зробив тебе безсмертною… Ти не смієш…

– І за ці двадцять рядків я віддала