Читати книгу - "Енн із Шелестких Тополь"

Увійшла пані Кемпбелл. Досі я ніколи ще не бачила її. У неї тонке виразне лице, що цілком могло бути чоловічим, темні очі й густі чорні брови попід білосніжним волоссям. Вона не відмовилася від марнославного бажання прикрасити земне тіло й начепила велетенські сережки з онікса, що сягали їй ледь не пліч. Вона була підкреслено чемна зі мною, а я з нею. Якусь хвилину ми обмінювалися скупими репліками про погоду — обидві, як сказав би кілька тисяч років тому Тацит, „із ретельно дібраним виразом“. Я сказала — і то була правда, — що прийшла запитати, чи не позичить вона мені мемуари превелебного Джеймса Воллеса Кемпбелла, де, вочевидь, є багато цікавих фактів з історії нашого Острова, котрі я хотіла б використовувати на своїх уроках.

Пані Кемпбелл відтанула й покликала Елізабет, звелівши їй піти нагору й принести мемуари. На личку Елізабет видніли недавні сльози, котрі пані Кемпбелл милостиво пояснила: учителька надіслала другу записку із проханням дозволити дівчинці виступити на шкільнім концерті, проте вона, пані Кемпбелл, написала дуже різку відмову, яку Елізабет завтра ж понесе до школи.

— Діти віку Елізабет не мають співати на концертах, — заявила вона. — Це призводить до того, що вони стають зарозумілі й зухвалі.

Так, наче Елізабет може стати зарозуміла й зухвала!

— Ви слушно кажете, пані Кемпбелл, — мовила я тоном щонайглибшої підтримки. — Бодай тому, що Мейбл Філіпс теж співатиме на тім концерті, а в неї, кажуть, такий чудовий голос, що вона просто затьмарить усіх інших. Не варто Елізабет змагатися у співі з Мейбл.

Бачив би ти вираз пані Кемпбелл у цю мить! Зовні вона, можливо, і Кемпбелл, та в душі — справдешня Прінгл. Утім, вона нічого не відповіла, а я знала, коли мушу зупинитися, тож просто подякувала за мемуари й пішла.

Наступного вечора Елізабет прийшла по молоко до садової хвіртки, і личко їй, бліде та схоже на квітку, буквально сяяло. Вона сказала, що пані Кемпбелл таки дозволила їй виступити на концерті, лише хай від пихи не дметься. А все тому, що, як розповіла мені Ребекка Дью, Кемпбелли та Філіпси непримиренні щодо співу й гарних голосів!

На Різдво я подарувала Елізабет картинку, щоб повісити над ліжком — помережана сонячним сяйвом лісова стежина, що веде до пагорба, на якім поміж кількох дерев стоїть будиночок. Елізабет каже, що вже не боїться лягати спати в темряві, бо тепер щодня уявляє собі, наче йде туди, відчиняє двері, а будиночок світлий і там тато.

Бідолашна крихітка! Мені гидко думати про цього її батька!»

19 січня

«Учора відбулася вечірка з танцями в Керрі Прінгл. Кетрін була там у новій густо-червоній сукні з рюшами по боках, та ще вона зробила зачіску в перукаря. Чи повіриш — вона приїхала, і люди, котрі знали її, відколи вона оселилася в Саммерсайді, запитували одне одного, хто ця дівчина. Та я думаю, всьому причиною не так сукня й зачіска, як незбагненні зміни в ній самій.

Досі, коли вона опинялася в товаристві, її ставлення до інших було, здається, таке: „Мені нудно із цими людьми. Їм зі мною, певно, теж — я сподіваюся на це“. Та вчора вона мовби виставила запалені свічки в усіх вікнах свого життя.

Мені важко було завойовувати дружбу Кетрін. Утім, ніщо цінне не дістається легко, а я завжди відчувала, що ця дружба виявиться дуже цінною.

Тітонька Четті вже два дні лежить із нежитем та гарячкою, тож завтра, мабуть, викличе лікаря — боїться, чи це не запалення легень. А нині Ребекка Дью, пов’язавши голову рушником, цілісінький день навіжено мила й вичищала всі кімнати напередодні його ймовірного візиту. Зараз Ребекка в кухні — прасує білу вишиту бавовняну сорочку тітоньки Четті, щоб вона могла вдягти її на звичну фланелеву. Сорочка й без того була чистісінька, проте Ребекка Дью запевняє, буцім вона потьмяніла від довгого лежання в комоді».

28 січня

«Січень був місяцем холодних сірих днів із завірюхами, що час від часу кружляли над гаванню й засипали кучугурами Примарний провулок. Та вчора ввечері настала срібляста відлига, а нині вже сяяло сонце. Мій кленовий гай перетворився на місце неймовірної краси. Навіть звичайнісінькі улоговинки прегарно, казково замерехтіли. Кожна чарунка дротяної огороді обернулася на дивовижне кришталеве мереживо.

Ребекка Дью ввесь вечір прискіпливо читає один із моїх журналів, де надрукована стаття з фотографіями — „Типи жіночої вроди“.

— А гарно б то було, панно Ширлі, якби за одним помахом чарівної палички ми всі стали вродливі? — сумовито запитала вона. — Уявіть собі, що я відчула б, коли раптом стала б красунею! А втім, — зітхнула Ребекка, — якби ми всі були вродливі, хто б тоді робив за нас роботу?»

8

— Ох, як я втомилася, — зітхнула кузина Ернестина Б’югл, умощуючись за накритим до вечері столом у Шелестких Тополях. — Часом навіть сідати боюся — раптом підвестись уже не зможу.

Кузина Ернестина, сестра у третіх покійного капітана Маккомбера — та все ж достатньо близька родичка, на думку тітоньки Кейт, — прийшла того дня пішки з Лоувейла аж до Шелестких Тополь. Попри священні родинні зв’язки, вдови не надто тішилися її візитам. Кузина Ернестина не відзначалася вмінням підбадьорювати друзів та близьких, позаяк належала до тих сердешних, котрі щомиті переймаються не тільки власними справами, а й справами всіх інших, і не дають ні собі, ані їм відпочинку від цих хвилювань. Сам її вигляд, як запевняла Ребекка Дью, свідчив про те, що життя — то достеменна долина Плачу.

Кузину Ернестину неможливо було назвати красунею, та й сумнівно, щоб колись вона нею була. Мала вона сухе, зморшкувате й блякле личко із загостреними рисами, вицвілі блакитні очі, кілька незугарно розташованих бородавок і плачливий голос. Убрана була в колись чорну, а тепер помітно поруділу сукню та потерту горжетку з морського котика, яку відмовилася зняти навіть за столом, боячись протягів.

Ребекка Дью могла б сісти за стіл з усіма, якби захотіла, оскільки вдови не вважали кузину Ернестину гостею. Проте вона незмінно заявляла, що не здатна «смакувати хліб насущний» у товаристві цієї старої скиглійки. Натомість Ребекка воліла «вхопити перекуску» на кухні, та це не завадило їй висловити всі свої думки, прислуговуючи за столом.

— Це, певне, усе через весну, — завважила вона без тіні співчуття.

— Аби ж то річ була тільки в цім, панно Дью. Та зі мною, боюся, те саме, що й з бідолашною пані Гейдж. Торік вона їла гриби, а серед них, вочевидь,