Читати книгу - "Хотин"

до часу ратища й мушкети, козаки взялися за мотиги. Скориставшись затишшям, намагалися вкопатися глибше. Будували хитромудрі фоси, «печі», підвищували вали. Поправляли старі укріплення, впорядковували позиції. У багатьох місцях довелося засипати величезні рови, пробиті в окопі великими турецькими ядрами. То тут, то там, напружуючи укриті бронзою засмаги руки, козаки викочували на вал важкі вози, що їх відразу засипали землею: вони мали захищати від вогню мортир. Ці пращури сучасного міномета сипали ядрами зверху і робили високі вали поганим захистом. Заклопотано пахкали люльками гармаші, обладнуючи позиції для нових гармат. Хижі пащеки націлювалися на вчорашніх господарів.

Максим, Андрій та Микита, що працювали серед інших переяславців, час від часу поглядали в бік турецького табору.

— Нині довше, — ні до кого не звертаючись, мовив Микита.

Максим стер із чола піт і подивився на південь.

— Уже скоро.

Обидва здивовано поглянули на Товкача, що завзято вимахував мотикою поряд. Невдовзі його старанність помітив і Андрій. Микита простежив за поглядом Кульбаби й посміхнувся у вуса. Спітнілий Товкач, ще сам того не знаючи, потрапив у не найліпше становище: язик в Андрія був, як гостра шабля. Непийпиво штурхнув Горбоноса, і вони обидва завмерли, очікуючи інтермедію.

Андрій не забарився.

— Товкачику! — мовив він діловито.

— Або що?

— Десь у тебе на хуторі добрий мед!

— Який мед? — незрозуміло закліпав очима Товкач. Його голова ледь виглядала з шанцю, тож він дивився на Андрія, високо задираючи голову.

— Такий! — підморгнув Андрій (почулися перші смішки). — Що, меду не куштував?

— А! — Товкач мрійливо закотив очі. — Таки добрий!

– І старий, напевне?

— Ну, різний. Чому лише старий? У мене не застаріє!

— Ні, таки старий! — не вгавав Андрій.

— Ти ніби ліпше за мене знаєш.

— Знаю!

— По чім?

— А ти як до погребу підеш, одразу й заблукаєш. Де там уже того меду, хоч би живим вилізти.

— Що ж там вилазити?

Козаки вже відкрито сміялись із Товкача, який почав здогадуватися, що перегнув палицю, — окоп був надто глибокий. Піддав жару Беркут, що проходив поряд. Зупинившись, сердито поглянув на Товкача.

— Товкачу! Таку твою-розтаку! Ти як, недомірку, стрілятимеш? Ану, вилазь звідтіля, бо, їй-богу, накажу засипати… А горів би ти! — і курінний, махнувши рукою, покрокував далі. Червоний, як рак, Товкач виліз і під регіт козаків почав засипати яму…

О пів на дев'яту почався черговий наступ. Комонні й піші підрозділи йшли до козацького табору. Сьогодні це вже нікого не дивувало. Сагайдачний, старшини, козаки, навіть сам Ходкевич, очікували саме такого розвитку подій. Стало очевидним, що турки намірилися розірвати ворогів поодинці, а для цього добре підходила польська тактика оборони. Їх поки що було залишено у ролі пасивних спостерігачів.

Під зловісний гуркіт барабанів, укриваючи все поле перед козацькими позиціями, сунули яничари, піхотинці бейлербеїв, рівні ряди сипахів та безладні, численні загони татар і черкесів. Ліс списів над комонниками майорів переважно зеленими кольорами ісламських знамен. Над синім сукном яничарських жупанів біліли прикрашені пір'ям «рукави святого дервіша». Рушниці в руках очікували нагоди плюнути смертю в голови невірним.

За півмилі до козацьких окопів барабани забили дрібно й урочисто. Лави вояків повільно зупинилися. Наперед виступили гармаші, одягнуті у червоні шаровари й зелені чалми. Викотили важкі, на кованих залізною шиною колесах гармати. Тактика Османа не змінилась: армата готувалася до обстрілу.

Козаки напружено мовчали. З-під долонь поглядали на вороже військо, яке вражало своєю кількістю.

Микита виклав на земляну поличку пригоршню куль, потім почухав зарослу щетиною щоку.

– І до біса їх нині! — мовив.

— Учора ніби не те було, — відповів спокійно Андрій.

— Та те… Все ж ніби більше.

Різко й тривожно озвалася сурма. Проспівала тричі гасло «До бою», хоча всі й так були готові. Жерла ворожих гармат винюхували перші цілі.

— Матінко Божа! Я ще таких гармат у житті не бачив! — обізвався Товкач.

Півторакожуха, що лежав за ним, засміявся:

— А що, Товкачику, певне б цілий у неї вліз?

Настрій Товкача був зіпсований не так калібром турецьких гармат, як прикрим випадком з ямою, тож він із несподіваною злістю накинувся на сусіда:

— Тобі що, одуре смердячий?! Твою дурну голову теж туди засунути можна б, дарма що велика, як у коня!

Півторакожуха подивився на миршавенького Товкача. Той був майже удвічі менший за нього.

— Велика, що є, то є! — мовив добродушно. — Зате думати маю чим.

— Тю! Думати! Жерти ти маєш куди! Краще б так сказав.

Позаду підскочив, уже на коні, курінний отаман. Притримавши повід, він уважно придивився до турецьких рядів.

— Лізьте під вози, баламути, зараз ушкварить! Бачте, як гармати виміряні?

— А що?

— А то! Найбільше нам попаде і городовикам Цецюри Севрюка. Вони хочуть середину проломити гарматним вогнем, а потім, напевне, і підуть на штурм.

Ніби підтверджуючи його слова, неподалік у землю вдарило велике ядро. Грудки землі та шматки розпеченого чавуну цвьохнулись урізнобіч. Беркут скочив із коня і нагнав його у бік обозу. Знявши з плеча мушкет, упав поряд з Андрієм, що біля нього, як завжди, тулився Яцько.

— А ти, малий, чого тут? Ану, бігом до обозу! Сховаєшся під… — курінний замовк, бо у цей час на воза над ними впала граната. Пошипівши ґнотом, гучно вибухнула.

— Стривай уже. Ще не добіжиш! А ти, Андрію, куди дивився?

— Я не бачив, батьку. Він, бісів син, під кожухом ховався. Щойно виліз.

— Тьху вас! Добре, може, й тут згодиться. Мушкети хай заряджає.

— Добре, добре! — зрадів Яцько. — Я так заряджу, що егей! Може, ще й поцілю якого турка!

— Сиди вже тихо, аби тебе не поцілили, — Андрій, що йому були прикрими докори курінного, вліпив малому дзвінкого ляща, на якого Яцько навіть не звернув уваги.

Через кілька хвилин стрілянина посилилась, і гарматні кулі сипались уже густо, як сніг. Повітря наповнилося курявою і димом, а у вухах гуділо від сотень вибухів. Оскаженілий метал дивився, де б напитися гарячої крові. Подекуди знаходив. В обозі забило кількох коней, з'явились убиті й серед людей. На окопах доки було безпечно: захищали шанці, що на них запорожці були великими майстрами. Але поступово ядра та гранати почали навідуватись і сюди, то там, то тут вириваючи життя когось із козаків. У полку Цецюри Севрюка граната поцілила під обкопаного воза, розірвавши одразу п'ятьох. Кров струмочком зацебеніла по валу, збираючись внизу у велику калюжу.

Деякий час з-під возу ще долинав голосний стогін, що поступово перейшов у хрип, і замовк.

— Царство вам Небесне, братики! — захрестилися козаки.

Гарматний вогонь не вщухав. Козацька армата до пори мовчала, очікуючи на наближення ворожих рядів. Нарешті турецькі гармати почали стріляти рідше