Читати книгу - "Омбре. Над темрявою і світлом"

Там біля каміну вже порався пан Фуа. Веселі язики полум’я лизали сухе паливо, поволі наповняючи теплом вихололий за ніч простір таверни.

— Доброго ранку, пане! — чемно привітався він із де Моле. — Як спалося? Вже вирушаєте?

— Так. Скільки я винен за нічліг?

— О, то не зі мною. Зараз я покличу свою дружину, — проказав пан Фуа, витираючи руки від сажі об засмальцьований фартух. — Любонько! — гукнув він до Марго.

Пані Фуа ніби чекала, коли її покличуть. Трохи розгублена, але одягнута і зачесана, як годиться господині таверни, в яку о будь-якій порі можуть завітати гості.

— Любонько! Пан лицар хоче розрахуватися за вечерю і нічліг.

— Зараз, пане, підрахуємо! — жваво проказала Марго. — Бургундське вино і їжа на трьох, овес і стійло для ваших коней, кімната, зауважу, найкраща в таверні, чиста постіль, сінники, одяг для дівчинки, як Ваша світлість того забажала, вугілля для жаровні, вікно в кімнаті...

— Повітря... — підказав Х’юго де Моле, розсміявшись із тих дивних підрахунків.

— Що? — перепитала пані Фуа.

— Повітря, — повторив де Моле. — Ви не порахували повітря, яким ми дихали всю ніч.

Все ще усміхаючись, він дістав зі шкіряного гаманця золотий. На ньому красувався профіль короля Філіпа Вродливого.

— Цей золотий — старого зразка, — проказав він, крутнувши монету на столі перед пані Фуа. — У ньому достатньо золота.

— О-о-о! — майже простогнала Марго Фуа, не відриваючи погляду від монети, що зробила кілька обертів і від власної ваги лягла на дерев’яну стільницю. — Пане, Ви щедрий гість!

— У мене є ще одна справа до вас, — проказав де Моле, сідаючи на лаву і змушуючи тим самим присісти пана і пані Фуа. — Ким доводиться вам ця дівчинка, Доріан? — запитав лицар, пронизуючи поглядом господарів таверни.

— Вона... — почав було пан Фуа, та Марго випередила його.

— О, пане, від неї самий клопіт! Доріан доводилася донькою одній приблуді-жебрачці, яка... — тут пані Фуа подивилася на свої розчепірені пальці, — тринадцять літ тому завернула до нашої таверни... Хай би її грім побив ще в долині! Жебрачка була вагітна... І, звичайно, ми з чоловіком не могли їй дозволити залишитися в нас. Робітниця з неї самі розумієте яка... Але мій чоловік дозволив їй, на біду, заночувати в нашій стодолі. Вночі у неї розпочалися перейми і, народивши цю дитину, жебрачка померла...

— Ми, як добрі католики, — докинув і своїх п’ять копійок пан Фуа, — не могли залишити все так і покинути новонароджену помирати. Тож і взяли її в дім на виховання. У нас є власна донька Жаннет, трохи старша, тож вони і росли разом.

— А що виросло, самі бачите: нечупара, ледащиця, ще й до чоловіків дорослих ласа! І це в такому віці! — промовила пані Фуа. — Погана спадковість, пане! Знаєте, як в народі кажуть: який обруч, така бочка; яка мати, така й дочка!

— Досить, — зупинив її Х’юго де Моле. — Я хочу цю дівчинку забрати з собою.

В очах пані Фуа закляк здивований вираз, а в голові одна за одною, ніби наввипередки, побігли думки: «Гроші! Треба просити гроші!»

— Так, пане, але... — почав було пан Фуа.

— Ви самі кажете, що від дівчинки мало користі... — повільно проказав де Моле, — тож, як я розумію, вам не шкода буде розлучитися з нею.

— О, пане! — намагаючись усміхатися, відповіла Марго Фуа. — Так-то воно так, але Доріан все ж виконувала певну роботу в таверні: ходила по воду, годувала свиней і птицю...

— Тобто вона давно відпрацювала вам за вашу ласку до неї, — насмішкувато додав Х’юго.

— Ну, — покусуючи губи, протягнула пані Фуа, — можливо, я перебільшувала трохи... Усіляке траплялося... Е-е-е... Але ж і ми витрачали на неї гроші! Годували, одягали!

— Скільки ви хочете за неї? — прямо запитав лицар. — Мені ніколи довго теревенити. Поснідаємо і вирушаємо.

— Ми... Ми не думали над цим, пане! — розгублено відповіла пані Фуа. Її плани щодо замазури Доріан руйнувалися один за одним!

— Розсудімо справедливо, — проказав лицар. — Дівчинка виконувала всю чорну роботу в таверні, жила на горищі, ходила у лахмітті. А вчора, якби ми не над’їхали вчасно, її разом із тим старим собакою роздерли б вовки! Тож ви б не мали з того жодної користі.

Де Моле розв’язав шкіряний гаманець і відрахував ще три золотих монети.

— Гадаю, цього вистачить. І подайте, будьте ласкаві, щось на сніданок...

Коли Доріан ласувала шматком сиру і скибкою хліба, запиваючи те все гарячим медвяним чаєм, їй здалося, що усього того болю і принижень ніколи з нею і не траплялося! Так, вона жила новим, ще незвіданим життям.

Вранішнє сонце по-новому світило, пробиваючись у слюдяні віконця таверни, свіже морозяне повітря вривалося в двері, коли хто-небудь із селян заходив усередину...

На ній все ще була спідниця і кофтина Жаннет, а на ногах стоптані постоли, які вона взувала поверх товстих онуч із ганчір’я, але все те вже не мало для Доріан ніякого значення.