Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

— Жіночко, вам зле? — ставши між Мартунею і нею, запитав офіціант.

— Так, — прошепотіла Рося. — Дуже.

Лихоманно тремтячи, вийняла з гаманця двадцять гривень, поклала їх на столик і, не озирнувшись на Мартуню, вибігла і зі свого грішного марення, і з «Колиби».

Повертаючись додому парком і не помічаючи нічого довкруж, пристрасно шепотіла:

— Господи, доведи мені, що ти справедливий! Віддай мені блуда, щоб я вбила його! Бо якщо я не вб’ю, то здурію… І пущу собі кулю в серце…

Рясні сльози тьмарили їй і без того тьмаве довкілля, але не приносили полегші, не гасили вогнищ, які вирували і в голові, і в серці, і внизу живота. Й благання їх не пригашували. Навпаки! Лише роздмухували бажання… вилікуватися… Це ж так легко! Раз, вірніше, двічі хруснуть постріли, здригнеться повітря, і шал відпустить її… Помре разом з коханцями назавше… Мусить відпустити, бо таке не можна носити в собі, не можна з таким жити.

— Господи, порятуй мене від шалу! Пожалій мене! — тремтячим голосом промимрила вона й зупинилася дістати з торбинки носовичок. Витерла очі, прочистила ніс, і раптом зачула… десь близько перед собою знайомий — солодкий і водночас ненависний пах.

— Він повернувся! Йде сюди! — шумнуло їй в голові, і вона, керована палаючим стражданням, що вирувало в ній, зійшла зі стежки і сховалася за дерево. Подумала, передчуваючи одужання: «Бог почув мене!» — і вийняла пістолет.

Чоловік, що з’явився на стежці, був високий, кремезний, вбраний у шкірянку, що порипувала в такт його крокам, трохи підпилий. Щось мугикав собі під ніс, схоже, шлакував когось. І, що найважливіше — дурманно пахнув… Їх розділяло лише декілька кроків, але він, поглинутий своїми думками, не зауважив її, не відчув, що проминає свою погибель.

«Поспішає до коханки», — з ненавистю подумала Рося і відвела запобіжник. Але не стрельнула, бо відчула, що не може так легко віддати свою вимріяну здобич смерті. Він мусить знати, за що помирає! Мусить померти не однією смертю, а двома — чоловіцькою і пеською… Лише тоді їй відляже від душі, лише тоді тягарі життя спадуть з її рамен.

— Прямуй до куща, бо застрелю! — наказала вона не своїм — грубим, хрипким, як у того, що впокоївся в печері, голосом. І він — такий відважний, такий гонористий! — покірно почвалав до куща. Перед самим кущем спробував озирнутися, але Рося не дала — гарикнула:

— Не озирайся! — і він знову остовпів.

— Скидай штани, «шефе»!

Він, не мовлячи й слова, розщепнув ремінь, ґудзики, і штани опали на землю.

— Переступи! — наказала вона, і він вивільнив з штанини спершу праву ногу, потім ліву, і відсунув їх убік.

— Труси скидай! — наказала Рося. Була впевнена, що він запротестує, а то й кинеться на неї, як загнаний у кут щур, але він зняв, навіть не пискнувши.

«Здогадався, мерзотник, за що я його!..» — подумала Рося і прохрипіла:

— Ляж!

Він глибоко зітхнув і ліг. Вона кинула торбину на землю, лівою рукою стягла з себе трусики.

— А зараз ти будеш любитися зі мною! Так, як ніколи, з жодною!.. Як востаннє! Зрозумів?

— Я не зможу, — глухо, мов з тамтого світу, відказав він.

— Зможеш, якщо хочеш жити! — процідила Рося й осідлала його.

Те було теплим і безпорадно-м’яким, як тельбух.

— Вор-рушися, кур-рво! Лови кайф, бо застрел-лю! — затинаючись від збудження, розпачливо заволала вона і ляснула його по обличчю так, як він її колись.

— Н-не мож-жу! — простогнав блуд. Тоді вона відвела руку і пальнула в кущ. На цей раз ляскіт пострілу здався їй напрочуд гучним і лунким. І не лише їй, а, мабуть, і йому, бо «тельбух», перелякано шарпнувшись, випростався і ствердів.

— Старайся, блуде! — процідила вона, мацнувши вільною рукою чималий, грубий кінець. — Дуж-же старайся, бо це… востаннє. Чуєш? Після мене не буде жодної! Хіба що туристка з гострою косою!

Він постарався, і вона, напівпритомна-напівбезумна, ризикуючи життям, пережила аж три «катастрофи», бо він завиграшки міг в мент її найбільшого, найшаленішого засліплення видерти з її руки пістолет і поквитатися за поганьблення чоловічої гідності, але не зробив і найменшої спроби. Видно, йому також було добре з нею. Так добре, що він ні ганьби не соромився, ні смерті не боявся.

Заричав насамкінець так, що його рик, напевне, почули й зірки за набряклим вологою хмаровинням, і наче знепритомнів.

Вона підвелася, легка, мов, піна, і спрямувала пістолет на його розхристані, волосаті груди, які ще недавно щипала, випльовуючи бридку, образливу лайку. І нараз відчула, що не зможе здійснити свою погрозу, бо… після такого не вбивають…

Підняла трусики, втовкла їх у торбину, і шепнувши (майже беззвучно, майже ніжно): «Спи!», побігла від нього, полинула за вітром, який знявся, наче спеціально, для того, щоб якнайборше віднести її від місця, де вона так чудно, так солодко грішила, подумки промовляючи до нього: «Спи, спи, а потім, коли все вляжеться, я знайду тебе, знову й знову…»

Аж раптом десь попереду гуркнув грім, а позаду зойк:

— Рос-сю! Рос-сю!

— Бількевич! — вжахнулася вона. — Ніс впізнав! — і знепритомніла.

Пустився дощ.

Акурат у той самий час в печеру, ховаючись від зливи, зашмигнув чоловік і наткнувся на мертвого «довбущука». Вискочив звідтам, як корок з шампану. Вибіг на дорогу, синій і мокрий, наче топельник, зупинив машину, що йшла в місто, і повернувся назад вже під парасолею слідчого, який провадив справу про загадкове вбивство Василя Лисика. Той, дарма що був не Шерлоком Холмсом, оглянувши труп, одразу припустив, що хтось помстився молодикам за сексуальні злочини, і вранці заявився на будову. Почувши, що вбиті «шнуркували» у виконроба Матвія Качалаби, який тиждень тому, начебто, поїхав перебачитися з сім’єю, слідчий висунув версію, що саме Качалаба задушив зґвалтованих жінок і застрелив «шнурків», з якими ґвалтував, бо злякався, що ті «здадуть» його. І