Читати книгу - "Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки"

Після сніданку помила підлогу на кухні, постирала пил з меблів і дістала з шафи рулон домотканого полотна, купленого колись на Гуцульщині. Відкраяла від нього чималий шмат і поспівуючи, почала вишивати обрус Бодьові. За те, що той тепло прийняв її і подарував їй чудову, безвідмовну зброю.

Василя знайшли першим, того ж вечора. Немолодий, підпилий чоловік, якого осідлав біс, повертаючись з «Дубків», потягнув свою дружину в кущі і наткнувся на мертв’яка. Потелефонував у міліцію. Один з міліціонерів — Іван Хрущ — бачив вбитого на будові мера і впізнав його.

Коли Рося в понеділок прийшла на роботу (начебто прямо з львівської маршрутки), Стефка — дружина Хруща, що працювала по-сусідству, в перукарні й знала Василевого брата, саме зі сльозою в голосі розповідала касиркам про злочин під «Дубками».

— … бідний хлопець! Не мав ні бізнесу, ні машини, ні дівчини. Гарував на будові, де йому платили копійки. За що такого вбивати? Ще й таким чином?

— Яким? — поцікавилася Рося.

— Спершу стрельнули в серце, а потім, даруйте на слові, в чоловіче єство, — схлипнувши, пояснила Стефка.

— Мені здається, що його підкосили ті самі маніяки, що закатрупили дівчат, — сказала Галюня.

— Не думаю, — заперечила Рося. — Тамті ґвалтували й душили, а цьому відстрелили причинне місце. А що, як він був одним з маніяків і йому помстився якийсь чоловік або брат?

— Хто! Василь був маніяком? — обурилася Стефка. — Та я знаю його від малого! Спокійний, чемний хлопець. Ні з ким не бився, не волочився. Любив лише ту курву, що втекла від нього! А ти кажеш «маніяк»! Коби всі в нас були такими маніяками!

Бількевич, який заявився слідом за Росею (пом’ятий, похмелений), згодився зі Стефкою, що хлопець був добрим майстром, проте минулої весни вішався з любові — є свідки! Відтак, міліція запідозрила коханця «курви» й затримала його. А щодо маніяків є припущення, що вони вже полишили місто…

І запросив Росю в кабінет:

— Ну, що чувати?

Та заусміхалася йому:

— Дякую вам, що відпустили! Дуже дякую! В клініці заперечили діагноз. Сказали, що це мастит, в початковій стадії. Приписали лікування.

— Хвала Богові! — звеселився Бількевич. — Бо ти в нас найпильніша працівниця. Я навіть сказав би — найкультурніше, і найменше заслуговуєш хвороби, але… Жіночі болячки, дівонько, треба лікувати не пігулками, а теє… вагітністю. Я не намовляю тебе, ні, бо хто працюватиме, якщо всі підуть у декрет. Проте не дуже сподівайся обручки від Модеста. Шукай собі когось ліпшого.

— Такого, як ви, — несамохіть шелеснула Рося.

Він заперечно теліпнув головою:

— Нні-і… Бо я… Дружина прозиває мене «мулом» і вганяє за «биками». Я нічого не вдію…

Зім’яв чоло, підпер голову п’ястуком і, не дивлячись на дівчину, запитав спроквола, через «ти»:

— Може, знаєш яку бабку, котра би відшептала? Або мені, або їй.

— Ні, — співчутливо пискнула Рося. — Але один лікар (не з тутешніх) казав, що всі чоловічі проблеми лікуються великим стресом.

— Я щодня маю великий стрес. І нічого, — промимрив Бількевич.

Після роботи Рося подалася в «Колибу», що курилася неподалеку, над річкою — поглянути на дівчину, котру отуманив блуд і, можливо, якщо пощастить, вивідати в неї, коли той повернеться.

Замовила собі в офіціанта — кумедного молодика в червоних шароварах з довжелезною матнею і вишиванці — салат, пиво, цигарки, і сіла не на природі, як інші клієнти, а в приміщенні — дерев’яній гостроверхій хатині, схожій на великий мурашник, біля шинквасу, за яким порядкувала Мартуня. І не так пила-їла, як підзирала за нею — справді зграбною, вродливою, граційною, вбраною в новеньку напівпрозору блузку, делікатно вишиту хрестиком, на якій яріли правдиві коралі барви стиглих суниць. Мала буйне чорне волосся, перехоплене блискучою червоною стрічкою, тонку шию, соковиті, злегка підмальовані вуста, і що найважливіше — делікатний, бездоганного крою носик, саме такий, який бачився Росі у мріях. Попервах вона милувалася лише ним («Мені б хоч день покрасуватися з таким носиком!»), а потім задивилася на її біленьке, мов сметана, чоло, брівки-підкови, чорні очі (чисто як перестиглі сливи), густі, нефарбовані вії. Провела поглядом (наче вказівним пальцем) по її лебединій шиї, і відчувши шовковисте тепло, похлинулася пивом, перевела його, з незрозумілою їй ніжністю й розчуленістю, на трохи завеликі груди (наче руками їх обхопила) й схвильовано задихала.

Дивилася на дівчину не своїми, жіночими очима, а очима блуда, і прагнула її не як Рося, а як той спокусник. Спокушаючи її поглядом, сама спокушалася, не усвідомлюючи цього, лише чудуючись, що, лигнувши трохи пива, сп’яніла, наче від склянки горілки.

Мартуня, звісно, зауважила, що носата жіночка в чорних окулярах на побуряковілому обличчі не зводить з неї очей, але не здивувалася і не збентежилася, бо звикла, що негарні жінки розглядають її так, наче вона їх поранила, інколи навіть не приховуючи злості, а то й ненависті. Виконувала свої обов’язки як завжди ретельно і гідно, не посміхалася клієнтам, не грала очима, не крутила задком і не намагалася вгадати, хто що думає про неї. Словом, поводилася не як офіціантка й коханка жонатого чоловіка, а як портьє люксового готелю і чесна наречена чи дружина.

«Виглядає святою, хоч ікону з неї малюй, а сама щоночі віддається блудові й переживає з ним такі «сліпучі катастрофи», про які я можу лише мріяти», — подумала Рося, і задушлива ніжність — негадана й незрозуміла — поступилася в ній місцем ревнивому, до сліз, роздратуванню. Вона відвела погляд від юнки і спробувала їсти, але їжа не полізла їй в горло, гаряче, пересохле, яке навіть пиво не могло остудити й зволожити, тому що їй примарився той… Вірніше, вони обоє в напівсутінках спальні. Він, палко виціловуючи запашне волосся дівчини, її бездоганний носик, маленькі вушка, стягує з неї трусики — крихітні, чорні. Але вона, Рося, відштовхує його і, кинувши юнку на ліжко, сама починає цілувати й роздягати її. Захоплюючись своєю відвагою і жахаючись відчуття, що в її промежині проростає