Читати книгу - "Українець, який відмовився бути бідним"

Одне слово, значення такої події, як поява головної праці Михайла Грушевського на очі англомовного наукового світу, ми сьогодні тільки починаємо уявляти.

Зарубіжні вчені, пишучи дослідження з історії Європи, неодмінно оглядатимуться на твори Михайла Грушевського й узгоджуватимуть свої концепції з ним. Це стане ще одним кроком до визнання історичної повноцінності нашого народу, якому часто на кону загальноєвропейських подій відводилася роль скромного й непомітного статиста, хоч насправді все було зовсім інакше – події в Україні незрідка впливали на всю геополітичну ситуацію в Європі, мали вирішальне значення для сусідніх з нею держав.

«Це стане для світу вікном в Україну, – лаконічно прокоментував те Петро Яцик. – І ми засвідчимо йому, що українці – великий європейський народ з такою глибинною історією».

В історії української культури багато трагічно-похмурих сторінок. Упродовж століть (з незначними перервами) заборонялася наша мова; не з'являлися друком книги, журнали, газети. Ттим цінніші для нас ті поодинокі періодичні видання, що побачили світ у Галичині, яка входила до складу Австро- угорської імперії. З'ясувалося, що копії газет і журналів з 1848-по1918-ий роки зберігаються в архівах Австрії. Там є чимало важливих для зрозуміння історичної долі великого європейського народу матеріалів.

Чи й треба казати, яку велику руйнівну силу має час, коли йдеться про слово, зафіксоване на тоненькому газетному папері. Рано чи пізно настає мить, коли благенькі пожовклі аркуші перетворюються на пил і вже ніхто не годен прочитати те, про що вони оповідали. Вся наша історія – це згущення сумнозвісних «білих плям», а тут – буквально на очах, через нашу байдужість і нехлюйство – ще творяться й нові. Якби вся ця періодика загинула (а вона вже була близька до того!), то з нашої історії випало б 117 років життя народу, коли він, незважаючи на Валуєвський указ, що заборонив навіть його мову, творив тут свою культуру й мав повноцінне духовне буття.

Постала потреба зафільмувати українську періодику з австрійських архівів (доки не загинула!). Звичайно ж, для того потрібні були серйозні кошти. Хто їх дав? Звичайно ж, Петро Яцик. Одну копію мікрофільмів залишено для віденських архівів, другу передано до бібліотеки ім. Джона П. Робертса для дослідної бібліотеки при Торонтському університеті.

Тепер тут кожен може прочитати і «Зорю галицьку» (1848 – 1857), і «Дневнік руський» (1848), і «Діло» (1880 – 1890), і «Правду» (1867 – 1896), і «Зорю» (1880 – 1897), й інші, гадалося, назавжди втрачені для українського наукового світу видання. Збірка ім. Петра Яцика при Торонтському університеті (так офіційно називається колекція мікрофільмів) стала найбагатшою колекцією української періодики до 1918 року в усьому світі. Ні славнозвісна Конгресова бібліотека США, ні Гарвард, які мають неймовірно багаті фонди, не володіють такими скарбами з історії української культури й суспільної думки. Ними не можуть похвалитися і найавторитетніші наукові бібліотеки в Україні. До речі, коли у львівській бібліотеці ім. Василя Стефаника  довідалися про існування збірки ім. Петра Яцика, то попрохали зробити копії зі всіх 175-ти галицьких і буковинських видань, що вже стали у великій пригоді для студій тамтешніх науковців. 48 тисяч доларів коштували меценатові мікрофільми періодики.

Це, сказати б, звичайний, просто буденний епізод із благодійницької біографії Петра Яцика. До речі, оповідаючи мені про свої пожертви, він навіть забув його назвати; про нього я вичитав у торонтських українських газетах.

Я, мабуть, не дуже акцентую увагу на тому, що мало б пройти своєрідним рефреном у цій розповіді: Яцик не схильний до самореклами. Інші, зробивши щось подібне на копійку, говорять про те на тисячі, вимагають, щоб усі звернули увагу на їхню жертовність і належно поцінували її.

Коли постала необхідність видання англомовного атласу історії України, підготовленого в тому ж університеті, автори й видавці не думали довго, до кого звертатися по допомогу. Всі добре знали: в Торонто живе найбільший у всьому українському світі меценат. Петро Яцик заплатив за видання 55 тисяч. Доктор Василь Верига в уже згадуваному дослідженні так коментував той факт: «Атлас не тільки здобув прихильну оцінку більшости рецензентів, але, що найважливіше, в 1986 році довелося друкувати другий наклад, що також є доказом: атлас був потрібний, а тим самим зроблено добру інвестицію, якщо йдеться про науковий бік справи. Отже, завдяки Яцикові на полицях бібліотек можна сьогодні побачити не тільки атлас історії Східної Європи чи історії Росії, але також і атлас історії України. Вже сама наявність цієї праці поруч атласів й енциклопедій інших країн має своє неабияке виховне значення, зокрема для української молоді Північної Америки та інших англомовних країн. Це також українська наукова пропаганда, документально обґрунтована й історично доведена, увідомлює західний світ про те, що Східна Європа – це не лише Росія, бо там ще є Україна, Білорусь та інші краї і народи, як також те, що Київ був столицею Русі-України, а не Московії-Росії. Цей атлас послужив добрим джерелом в часі відзначення тисячоліття християнської України, до якого висували свої претензії також і росіяни.

У читача може скластися враження: тільки-но визріє в когось якась ідея, він негайно мчить до безвідмовного доброго мільйонера, а той, навіть не дослухавши до кінця, виписує чек на солідну суму і по-батьківськи дякує авторові ідеї за його творчий пошук. Загалом так, і водночас не так. До Яцика справді звертаються з кожною ідеєю (сам винен – привчив своїми щедрими пожертвами). Він же зустрічає не з одразу розпростертими обіймами. Докладно розпитає, кому і навіщо потрібне майбутнє видання, який буде з нього науковий ефект. Звичайно, будь-яку фанаберію можна одягти в яскраві шати красномовства й переконати людину: якщо цю працю не видати, то повсюдно згасне думка й геть загине не тільки український, а й весь науковий світ. Але Петро Яцик – не напівписьменний сільський дядько з Бойківщини. Талановитий самоук простудіював чимало важливих праць з економіки, юриспруденції, філософії, історії; його освіченості можуть позаздрити чимало наших докторів наук. А ще до всього він чоловік рідкісно доскіпливий. Мало того, що проконсультується з науковими авторитетами, а й візьме рукопис додому, сам уважно вивчить