Читати книгу - "Загибель Уранії, Микола Олександрович Дашкієв"

Тессі нічого не розуміла. Вона чула одне — атомна бомба. Витвір рідних і близьких їй людей знову загрожував комусь страхіттям, бо інакше Ейр Літтл не реагував би на звістку так болісно.

— Пане професоре, поясніть, благаю, в чому справа?.. Хай навіть атомна бомба, але ж вона врятувала Ріо-Айр?

— Врятувала? — Він подивився на неї здивовано й обурено. — Вона врятувала півтори сотні палаців, сотні дві дач — в тому числі й мою. Зате містечко Сан-Клей буде знищене вщент! А там — сорок тисяч мешканців. Ви розумієте — сорок тисяч!.. Через три години на Сан-Клей впаде такий шквал, якого Монія ще не знала.

Тепер Тессі вже зрозуміла.

— Професоре, але ж три години! За цей час можна вивезти усіх!

— Можна? — криво посміхнувся Літтл. — Годину тому, коли я одержав беззаперечний прогноз майбутнього лиха, я звернувся до шефа з проханням попередити мешканців містечка Сан-Клей. Мені було відмовлено, бо це, бач, розбігається з попереднім прогнозом. П'ять хвилин тому я благав, переконував і, нарешті, добився того, що сигнал лиха був посланий службовими лініями зв'язку. Але це вже ні до чого. Туди мали б негайно вилетіти вертольоти, бо навіть всюдиходи навряд чи прорвуться крізь кам'яні ворота в долині ріки Атаски, коли вітер з моря пожене воду проти течії.

— Ви казали про вертольоти?

— Так, казав. Дещо буде зроблено. Але це не зарадить. Даруйте, міс Тессі, я змушений туди виїхати. Дорога кожна хвилина. Може, вдасться щось організувати на місці.

— Скільки їзди до Сан-Клея?

— Дві години автомобілем.

— Отже, півтори… Ну, що ж, професоре, запрошую вас бути моїм пасажиром. Я саме збиралась поїхати в ті місця. Запевняю, ми не спізнимось.

Тільки на мить завагався Ейр Літтл, а потім кивнув головою. Справді, на своєму старезному драндулеті він плівся б до Сан-Клея кілька годин; добиратись до аеродрому, щоб узяти вертоліт, — ще довше.

За десять хвилин на автостраду ПР-5, тобто на п'ятий радіус південних магістралей Дайлерстоуна, вилетіла рожева спортивна машина. Переходячи з доріжки на доріжку, вона посувалася щораз ближче до лівої брівки, над якою висів знак «100–250». Тут дозволялось їхати на будь-якій швидкості.

Рожева машина легко випереджала всі інші. Звісно, дванадцятициліндрові сигароподібні велетні «бойси» могли б розвинути ще більшу швидкість, але на це ніхто не зважувався. Досить випадкової заглибини або навіть камінця на рівній поверхні автостради — і машина полетить шкереберть, умить перетвориться на купу палаючого металу.

Зухвало висвистував вітер. Він грайливо куйовдив коротко стрижене каштанове волосся Тессі, турчав їй у вуха, ніби запрошуючи знову заспівати бадьорої пісні молодості. Але дівчина мовчала. Міцно стисши губи, вона пильно дивилася вперед — туди, де на обрії вже темніла погрозлива смужка.

А стрілка спідометра все повзла й повзла вгору. Дійшла до 250. Зупинилась.

Це складало максимум, на який здатна була рожева красуня «Ластівка».

Надвечір Дванадцятого дня Першого місяця 16 року Атомної ери автострадою ПР-5 на Дайлерстоун неквапно сунув рефрижератор з написом на бортах: «Містер Плайв-Ау — фрукти».

Це був гігант серед машин. Кожне з його численних коліс було заввишки з людину; атомний двигун, схований у грубезній скрині з суцільного бетону, цілком вільно рухав би корабель, а на дахові фургона вмістився б чималий танцювальний майданчик.

Може, саме завдяки таким властивостям машини її шофер — широкоплечий юнак з білявим розпатланим чубом — цілком байдуже позирав на страшну хмару, яка повзла з правого боку навперейми автостраді. Всіляка дрібнота — спортивні, легкові, автобуси, ваговози — збільшували швидкість і рвалися вперед. Юнак зневажливо махав услід їм рукою і кричав:

— Натискай, хлопче, натискай!.. Та гляди, скати не загуби! — Аж тепер він святкував перемогу над водіями, які завжди глузували з повільності рефрижератора.

Але чим ближче насувалась хмара, тим серйознішим ставав юнак. Нарешті він штовхнув напарника, що дрімав поруч на широкому сидінні.

— Тедді, поглянь, яке лихо суне!

Той підвів голову, протер очі. Подивився на чорну погрозливу запону.

— Погано, Люстіг. Нарубає дров.

Ще яскраво сяяли обидва Сонця, і над автострадою повітря було чисте й спокійне. Але все різкішала грань світла і темряви на сході. Те, що нависало над морем, не годилося б навіть назвати хмарою. Чорна, як сажа, стіна здіймалася вертикально вгору, скільки сягало око. Вгорі над нею в шаленому танці кружляли звихрені сиві пасма, внизу ткали нескінченний химерний візерунок сині блискавиці. Котився звідти глухий, безперервний грім, чутний навіть крізь гуготіння турбін рефрижератора.

— М-да, навряд чи встигнемо… — Люстіг натис на педаль дужче і раптом загальмував. З полотна дороги протилежного напрямку в цей бік звернула рожева спортивна машина і зупинилася перед рефрижератором, загородивши йому шлях.

— Ну, куди тебе чорти… — Люстіг вже хотів викласти весь свій чималий запас лайок, але не докінчив і першої. З-за керма спортивної машини вискочила дівчина-красуня і попрямувала до нього.

— Завертай! Ну!.. Швидко!

— Постривай, дівчинко! — Люстіг гостинно розчинив дверцята. — Лізь сюди та поясни, що трапилось.

— Потім. Ніколи.

— Ну, то й мені ніколи! — Люстіг демонстративно зачинив дверцята і ввімкнув турбіни. Рефрижератор, обминаючи перепону, поповз ліворуч.

— Стій, кажу тобі! — Тессі вибігла наперед і витягла маленький пістолет. — Стій, бо стрілятиму!

Шофер посміхнувся. З таким пістолетом небезпечно навіть проти кішки виступати, а бач, вимагає, погрожує.

— Здаюсь! — він зупинив машину, виліз і підняв руки. — Тільки, дівчинко, кажи,