Читати книгу - "Батько Вепр, Террі Пратчетт"

— Слухай, — сказав король, підвищивши голос. — Я сьогодні пробрів декілька миль і закладаюся, що ти ніколи в житті не бачив такої їжі.

Обличчям старого потекли сльози приниження і збентеження.

— ...Це дуже щедро з вашого боку, милостиві пани, але я не впевнений, що знаю, як їсти лебедів і таке інше, але якщо ви хочете трохи моєї квасолі, то тільки скажіть...

— Дозволь мені все прояснити, — різким тоном сказав король. — Це благодійна вепронічна акція, затямив? І ми хочемо бачити посмішку на твоєму брудному, але чесному обличчі, розумієш?

— А що треба сказати доброму королю? — запитав паж.

Селянин повісив голову.

— Шпашибі.

— Чудово, — сказав король, відкидаючись назад. — Мерщій хапай виделку і...

Двері розчахнулися. До кімнати зайшла невиразна фігура, оточена хмаркою снігу.

— ЩО ТУТ ВІДБУВАЄТЬСЯ?

Паж спробував підвестися, на ходу витягуючи меч. Він так і не зрозумів, як та постать опинилася позаду нього, але вона стояла там, м’яко опускаючи його на місце.

— Привіт, синку, мене звати Альберт, — промовив голос біля його вуха. — Чому б тобі повільненько не опустити меча? Можуть постраждати люди.

Палець торкнувся короля, занадто шокованого, щоб поворушитися.

— ЩО ВИ РОБИТЕ, СІР?

Король спробував зосередити погляд на фігурі. Він побачив щось червоно-біле, але місцями і чорне.

На превелике здивування Альберта, тому вдалося підвестися й по-королівськи випростатися.

— Ким би ви не були, повідомляю, що ми займаємося благодійністю на Вепроніч! Але хто...

— БРЕХНЯ.

— Що? Як ти смієш...

— ТИ БУВ ТУТ МИНУЛОГО МІСЯЦЯ? БУДЕШ ТУТ НАСТУПНОГО ТИЖНЯ? НІ. АЛЕ СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАПРАГЛОСЯ ВІДЧУТИ ТРОХИ ТЕПЛА ВСЕРЕДИНІ. СЬОГОДНІ ТОБІ ЗАХОТІЛОСЯ, ЩОБ ВОНИ ВСІ СКАЗАЛИ: „ЯКИЙ ХОРОШИЙ У НАС КОРОЛЬ“.

— О, ні, він знову заходить надто далеко, — пробурмотів Альберт собі під ніс і сильніше стиснув пажа. — Сиди спокійно, синку. Інакше від тебе мокрого місця не залишиться.

— Чим би це не було, це більше, ніж він має! — гаркнув король. — І все, що ми від нього отримали, — це невдячність...

— І ЦЕ ВСЕ ЗІПСУВАЛО, — нахилився Смерть. — ГЕТЬ ЗВІДСИ.

На превелике здивування короля, його тіло здійнялося й попростувало до дверей.

Альберт поплескав пажа по плечу.

— Бігом за ним, — сказав він.

— Я нікого не хотів образити, просто не звик про щось просити, — пробурмотів старий, перебуваючи у власному крихітному світі, постійно нервово сплітаючи та розплітаючи пальці.

— Залиште це мені, пане, якщо не заперечуєте, — сказав Альберт. — Мене не буде якусь секунду.

„Хвости — ось моя робота. Рубання всіх хвостів. Господар ніколи не продумує план заздалегідь“.

Він наздогнав короля на вулиці.

— А, ось і ви, сір, — сказав він. — Перш ніж ви підете, це не займе і хвилини, лише незначна деталь... — Альберт нахилився до приголомшеного монарха. — Якщо хтось задумав зробити помилку, ну, знаєте, послати сюди завтра варту, викинути старого з його хатини, замкнути його у в’язниці чи щось подібне... ну-у-у... таку помилку слід розцінювати як останню в його житті. Сподіваюся, ми порозумілися, — він по-змовницьки постукав себе по носі. — Щасливої Вепроночі.

І Альберт поспішив назад у халупу.

Святкова вечеря зникла. Старий втупився на опустілий стіл.

— НЕДОЇДКИ, — сказав Смерть. — МИ Ж ЗДАТНІ НА БІЛЬШЕ, — він потягнувся до мішка.

Альберт устиг схопити його за руку.

— Хочете почути пораду, пане? Я теж виріс у подібному місці.

— АЖ СЛЬОЗИ НА ВОЛЮ ПРОСЯТЬСЯ?

— Скоріше коробка сірників до рук. Слухайте...

До старого долинало лише невиразне шепотіння. Він сидів згорблений, втупившись у пустоту.

— НУ, ЯКЩО ТИ ВПЕВНЕНИЙ...

— Бував тут, пережив це, обсмоктував кістки, — відказав Альберт. — Благодійність полягає не в тому, щоб дати людям те, що тобі хочеться, але в тому, щоб дати те, що їм потрібно.

— ЧУДОВО.

Смерть знову потягнувся до мішка.

— ЩАСЛИВОЇ ВЕПРОНОЧІ. ХО. ХО. ХО.

І витягнув зв’язку сосисок. Шматок бекону. І невеличку бочку солонини. І тельбухи, загорнуті у вощений папір.

А також кров’янку, кілька інших бочок з огидними продуктами начебто зі свинини, які, однак, високо цінуються у будь-якій економіці, заснованій на свинарстві. А тоді поклав на стіл із глухим стуком...

— Свиняча голова! — зачаровано видихнув старий. — Цілісінька! Сто років не їв холодцю! І ціла миска свинячого жиру!

— ХО.ХО.ХО.

— Дивовижно, — сказав Альберт. — Як вам це вдалося? Ця свиняча морда — точнісінько як король.

— ГАДАЮ, ЧИСТО ВИПАДКОВО.

Альберт поплескав старого на спині.

— Влаштуй собі свято, — сказав він. — Та цілих два! Думаю, нам пора, пане.

Вони залишили старого, що втупився в заставлений стіл.

— ПРИЄМНО, ПРАВДА? — поцікавився Смерть, коли кабани прискорилися.

— Ага, так, — підтвердив Альберт і похитав головою. — Бідолашний старий! Квасоля у Вепроніч? Це ж до нещастя. Не та нічка, щоб знайти квасолину в своїй мисці.

— СХОЖЕ, Я БУВ СТВОРЕНИЙ ДЛЯ ТАКИХ РЕЧЕЙ.

— Справді, пане?

— ПРИЄМНА ТА РОБОТА, КОЛИ ЛЮДИ З НЕТЕРПІННЯМ ЧЕКАЮТЬ ТВОГО ВІЗИТУ.

— Ага, — похмуро відізвався Альберт.

— ПЕРЕВАЖНО ЛЮДИ МЕНІ ЗОВСІМ НЕ РАДІ.

— Ну так.

— ХІБА ЗА ОСОБЛИВИХ І ДОВОЛІ НЕЩАСЛИВИХ ОБСТАВИН.

— Так, так.

— І ВОНИ НЕЧАСТО ПРИГОЩАЮТЬ КЕЛИШКОМ ХЕРЕСУ.

— Так і є.

— НАСПРАВДІ, Я Ж МОЖУ ДО ЦЬОГО ЗВИКНУТИ.

— Але вам не варто цього робити, — поспішно сказав Альберт, із жахом від перспективи навіки залишитися ельфом Альбертом. — Тому що ми повернемо Батька Вепра. Ви казали, що ми це зробимо. І юна Сюзен допоможе...

— ТАК, ЗВИЧАЙНО.

— Не те щоб ви її просили, звісно.

Чутливі вуха Альберта не вловили ентузіазму в його голосі.

„Ой леле“, — подумав він.

— Я ЗАВЖДИ СЛІДУВАВ СВОЇМ ОБОВ’ЯЗКАМ.

— Так, пане.

Сани продовжували рух.

— Я ТРИМАЮ ВСЕ ПІД КОНТРОЛЕМ І ВПЕВНЕНИЙ У СВОЇХ НАМІРАХ.

— Тоді в нас немає проблем, — підсумував Альберт.

— ЖОДНИХ ПРИЧИН ДЛЯ ЗАНЕПОКОЄННЯ.

— Приємно чути, пане.

— ЯКБИ В МЕНЕ БУЛО ІМ’Я, „ОБОВ’ЯЗОК“ СТАЛО БИ МОЇМ ПО БАТЬКОВІ.

— Чудово.

— ОДНАК...

Альберт нашорошив вуха, і йому здалося, що вони вловили тихеньке сумне:

— ХО. ХО.ХО.

Вечірка була в розпалі. Схоже, гуляла вся будівля.