Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

   Минуло кілька годин, - довгих… довгих… Емма дуже тихо зібрала свої речі, - лише необхідне, дрібнички з ванної залишились на своїх місцях. Діставши папірець і ручку зі своєї сумочки, вона написала Святославу листа, і поклала поряд на подушку.
   Дівчина все дивилась на свої пальці… на одному із них красувався подарунок Святослава. Чи залишити каблучку… чи забрати, як гарний спогад? Вона усміхнулась крізь сльози, все таки, вирішивши забрати її з собою.
   Емма підійшла до вікна, побачивши, що на неї чекає таксі, вона важко видихнула. По телефону вона попросила диспетчера, щоб авто зупинилось неподалік від будинка. Їй був не потрібен зайвий галас.
   Емма накинула куртку і майже невагомо, навшпиньках підійшла до ліжка. В останнє подивитись на нього… востаннє торкнутись… востаннє поцілувати. Вона тихо нахилилась і ледь торкнулась вустами його смачних губ.
   — Дякую за все. Кохаю тебе. Прощавай. — Шепочучи, мовила Емма.
   Вона заклякла, коли Святослав у вісні облизав губи після її цілунку. Хоч би не розбудити… Минулось… Він міцно спав та іноді усміхався.
   Узявши до рук валізу, вона вийшла у двері… спустилась сходами і тихо відчинила двері. Переступивши поріг, Емма обернулась на будинок, у якому вона пізнала справжннє кохання та щастя. Зараз вона зачинить двері – і залишить свою казку тут.
   Сльози затуманювали зір, ноги ледь робили кроки, а голова паморочилась кожного разу, коли вона нахилялась, щоб звільнити коліщата валізи з нової кучугури. Дійшовши до таксі, вона привіталась і впізнала того ж самого таксиста, що віз її сюди. Він її теж впізнав і широко усміхнувся. Доки чоловік розбирався з її валізою, кладучи її до багажника, Емма востаннє дивилась на будинок і в подумках прощалась зі Святославом.
    Чоловік відчинив дверцята і запросив сісти. Емма подякувала і всілась на заднє сидіння, знову обертаючись на будинок… у ньому вона залишила своє серце… Свого Святослава… Своє кохання.
   Авто рушило, а вона все дивилась і дивилась на будиночок, доки він не зник з поля зору. Емма повернула голову, ховаючи в долонях своє обличчя. Сльози обпікали шкіру… за цілу ніч її очі не просихали… щічки пекли вогнем… Та це були дрібниці в порівнянні з тим, що зараз переживала її душа. В її грудях – друзки… і вона точно знала, що легше їй не стане… Вона буде спілкуватись з сестрою… своєю любою, молодшою сестричкою, яка буде нагадувати їй кожного разу своєю присутністю – її нездійснене кохання. Як з цим жити? Що робити? Куди податись?
   Чоловік стривожено подивився у дзеркальце на Емму, запитуючи, чого вона так гірко плаче, на що Емма, ще дужче заплакала. Він зітхнув, і знайшовши в бардачку серветки, простягнув їх Еммі. Вона подякувала, і узявши їх, витерла своє заплакане обличчя.
   Емма не помітила, як вони доїхали до вокзалу. Розрахувавшись, та подякувавши водію, Емма почимчикувала до потягу. Саме вчасно. Ще декілька хвилин і він би рушив без неї.
   Усе було наче в тумані і так швидко, що Емма не зрозуміла, коли вона знайшла свій вагон… коли показала білет… коли увійшла до купе… все пройшло повз неї… Страх узяв її у свої обійми… вона сама самісінька… ніч… вагон… купе… Хоч би нікого не підсилили до неї… Це зараз було єдине її бажання… Хоча її єдиним бажанням, - було побачити Святослава… обійняти і ніколи не відпускати. Її мрія зараз була не здійснена… він не міг зайти в це купе і поцілувати її під омелою, яка зараз весіла над дверцятами.
   Потяг рушив… залишаючи все прекрасне у минулому…
   У купе зайшли троє дівчат. Сестри, які їхали побачити Вінницю. Надія, Віра та Любов. Три білявки з блакитними очима та гарними рисами, дуже веселі та привітні.
   Емма подумки подякувала Богу, що з нею їдуть аж до самої Вінниці три дівчини. Вона усміхнулась – цікаво, що з нею їдуть дівчата з такими іменами, які говорять самі за себе… Їй треба надіятись… вірити у краще… і кохати його, попри те, що їм не бути разом. Вона кохає Святослава і це назавжди. 

   Святослав прокинувся і задоволено потягнувся, торкаючись рукою якогось папірця. Очі розплющились, а руки намацали клаптик паперу. Потерши повіки, Святослав міг розібрати, що це був лист від Емми. Це його налякало. Він сів – принявшись читати:
    Святославе, коханий мій, дякую тобі за все, що ти подарував мені, - за Новорічну казку. Світ кохання у який ти мене відвів, - я запам’ятаю на все життя, я заберу його з собою. Ти той чоловік, з яким я хотіла б провести своє життя, народити з тобою дітей і жити в коханні, але… Я взнала твою таємницю. Я побачила фотокартки, де ти та Тіна – разом. Я знаю, ти натякав і я тебе не звинувачую у брехні, я сама нічого не хотіла помічати крім нас… нашого кохання. Дякую, що повернув мене до життя, що подарував світ кохання. Проте, я не можу забрати, - це все у своєї сестри. Тіна не заслуговує на це. Вона не витримає. Прошу, зроби її щасливою, а мене більше не шукай. Я не витримаю, якщо буду бачити тебе з Тіною. Я намагатимусь уникати вас, - прошу цього і від тебе. Нічого їй не розповідай, не роби боляче… я знаю, як це… в цю мить, я відчуваю той біль, який Тіна не витримає. Зі мною все буде добре,… завдяки тому,що ти навчив мене радіти. Я поїхала додому. Прошу збережи мене у своєму серці. Я кохаю тебе назавжди. Твоя Ем.
   Святослав читав і плакав від того, що завдав нестримного болю своїй коханій. Вона десь одна… беззахисна… самотня… Біль поглинув його з головою. У грудях стискало… в душі порожнеча… Емма пішла… втекла від нього… Брехня виявилась не на благо… Він зруйнував усе, що було важливим. Йому треба повернутись додому. Він поверне її.
   Не бачачи нічого крізь сльози, Святослав намацав телефон і почав набирати номер Емми. Вимкнений. Вона знала, що він буде дзвонити.
   Встаючи з ліжка, Святослав побіг у душ щоб привести себе у нормальний стан. Він не здається. Вона була і буде у його житті… серці… душі та у ліжку.
   Гарячы краплини омивали його заплакане обличчя, а думки бігали одна за другою. Він зараз замовить квиток і поїде за нею. Їй треба буде вислухати його і крапка.
  
   Сидячи у купе, він згадував останні три години. Він не знав, що так швидко можна зібрати валізу, - якщо у неї просто все накидати і застібнути… Він не знав, що можна так швидко набирати номера телефонів і шукати квиток на потяг… Він не знав, що можна так бігати із кутка в куток, не знаючи, як заспокоїтись…
  Коли він спустився у коридор з валізою, на нього дивились радісні обличчя із фотокарток. Саме їх і бачила Емма. Він одразу уявив, який біль відчула його кохана, коли побачила, як він обіймає її сестру.
   Коли він увійшов у вітальню, всі сиділи за столом. Святослав пояснив усім присутнім, що Емма мусила поїхати, бо були невідкладні справи, першим же потягом, а він міг поїхати лише зараз, бо другий білет було важко дістати. Попрощавшись з усіма, і подякувавши господарям, він викликав таксі і поїхав до вокзалу… і ось він вже у купе… чекає на відправлення.
   — Я їду, Ем… я їду моє кохання. — Тихо промовив Святослав, коли потяг повільно рушив.