Читати книгу - "Під омелою, Анна Харламова"

                 
                                  "Любов - це безцінний дар.
                                                        Це єдина річ, яку ми можемо
                                      подарувати і все ж вона у тебе залишається. "
                                                                
                                                               Лев Миколайович Толстой.

                                                                  Глава 37.


   Увійшовши додому, Емма поставила валізу, роздягнулась, та зачинивши двері, попрямувала до ванної помити руки і вмитись.
   Ноги геть не слухались, тіло здавалось було зів'ялою квіткою… Що б могло повернути її до життя? Обійми Святослава… його слова, які б сказали – «Все це не правда. Правда лише одна – я тебе кохаю». Проте… це лише мрії,… а те, що відбувається довкола – реальність… життя.
   Емма помила руки, вмила обличчя - доки розмірковувала над жартами долі. Як він там? Напевно Святослав зневажає її за цей вчинок,… за те, що вона втекла,… але він на це, - немав права.
   Дівчина все гадала, як вона пережила цю ніч?... Як її серце і досі б'ється, якщо воно розлетілось на шматки… Її райдуга зникла за темними хмарами… Все зникло…
   Вийшовши з ванної, Емма ледь перебираючи ногами, попрямувала у вітальню. Забравшись на диван, Емма вляглась, і сховавшись у подушку, гірко заплакала… голосно… голосно… наскільки це - дозволяла подушка.
   Минали хвилина за хвилиною…
   Емма заснула повністю виснажена і втомлена.

   Добравшись нарешті до Вінниці, Святослав важко зітхнув… цілу поїздку він не зімкнув очей… не переставав думати і дзвонити Еммі, але її телефон був все так само вимкнений. Святослав був вимотаний та розбитий… емоційне виснаження – вижало всі соки з тіла. Він наче рослина, яку забули полити… Емма забрала те, що наповнювало його життя,… що було його життям – кохання. Він усміхнувся сам до себе через біль… Він поверне її… Поверне її кохання… І зробить щасливою.
   Зловивши таксі, він поїхав додому.

   Емма прокинулась, відчуваючи, як ноги звела судома, обличчя палало від сліз, а у горлі пересохло. Розтираючи собі ноги, Емма насупилась. Внизу живота добряче нило, та щей поперек болів. Дівчина відчувала лише суцільний біль… емоційний та тілесний.
   Підіймаючись з канапи, Емма почімчикувала до кухні попити. Наливши склянку води, вона висушила її одним величезним ковтком. Знімаючи светр по дорозі до ванної, Емма кинула його, де попало… потім узявшись за джинси, зробила теж саме… З речей на ній залишилась лише білизна.
   Увімкнувши воду у ваній, вона почала знімати останні деталі гардеробу… вони полетіли теж навмання. Вона не хотіла ні про що думати, але це було не підсилу, навіть при повному виснаженні.
   Всівшись у ванну, Емма згадувала, як вони зі Святославом кохались у душі,… як він ніжно торкався її,… як намилював її тіло своїми руками… Її очі знову наповнились сльозами.
   Цей біль ніколи не закінчиться… вона це знала. Колись їй доведеться зустрітись з Тіною та Святославом – і радіти їхньому щастю.. їй доведеться змиритись, - але їй ніхто не забороняв продовжувати його кохати. Все, що вона хоче – продовжувати його кохати, а ще… щоб він не забував її. Проте, по відношенню до Тіни… до її маленької сестрички – це не справедливо.
   — Святославе… ти залишишся для мене – моїм… Назавжди. — Тихо промовила вона, коли по її губах текли солоні сльози.
   Пів години минуло з тих пір, як вона прийняла ванну і перекусила бутербродом. Увімкнений телевізор був лише для того, щоб не почуватись настільки самотньою. Сидячи у кріслі, Емма закуталась у теплий халат, але не припиняла тремтіти. Їй було так погано без нього… без його аромату… без його голосу… Без йог – «Ем»…
   Хвилини за хвилиною проходили повз Емми… Вона продовжувала сидіти у кріслі, підігнув ноги під себе і, як мале дитя похитувалась, щоб заспокоїти себе. Цими діями вона наче казала сама собі – «все буде добре». Але ж як може бути добре? Як? Вона взнала, що чоловік якого вона покохала не просто Казанова, як вона собі навигадувала, а хлопець її сестри. Тіна його кохає… і вона теж. Як тут може бути все добре? Як? Ніяк!
   Емму ледь не знудило, коли вона знову уявила, що Святослав так само кохався з Тіною… і буде кохатися знову. Він зізнавався в коханні їй… Він кохався з нею: у ліжку… джакузі… на столі… біля каміна…
   О, Боже! Як так вийшло? Як двоє сестер закохались в одного хлопця? Як?
   Дівчина відчула, як знову запекли щоки від сліз, які не хотіли зупинятись. Як? Як Святослав міг замовчувати таке? Чому не зізнався одразу? Чому? Він знав хто вона, знав чия сестра – і промовчав. Просто промовчав. Збрехав. Захопив її… полонив її думки… звабив і вона прийшла сама, наче під гіпнозом у його ліжко…  Він замовчував, що спав з її сестрою! Дарував їй тіж самі ласки… Емма похитала головою… ні він не винен, це вона… вона винна, що не уважно слухала… не бачила нічого довкола.
   Емма в гніві стиснула кулаки, впераючись нігтями у долоні. Боляче… хоча… ні, - це не біль. Біль у грудях… боляче там, де закохане серце. Там, де душа. Святослав саме там… в середині неї.
   Як? Як тепер бути? Як дивитись Тіні у вічі? Вона кохалась з хлопцем своєї сестри… зізнавалась йому у коханні… вона була щасливою з ним… Все було саме так… Чи змінила б вона щось? Ні. Проте – дізнавшись правду, вона намагатиметься не потрапляти на очі Тіні… і цим самим Святославу.
   Емма знову відчула, як її нудить… А якщо вона дійсно вагітна? Як бути? Вона хоче дитя… Це її мрія, яка може стати реальністю… Вона хоче, - цей найдорожчий подарунок від Святослава. Проте, що вона скаже сестрі – я вагітна від твого коханного?! Чи наші діти будуть від одного чоловіка?! Чому, чому так все відбувається?! Вона не хоче, щоб були якісь «але», - коли це стосується кохання та вагітності! Жодних – «але»! Вона хоче дитя – крапка.
   Завтра ж вона купить тест на вагітність і все дізнається.
   Хтось загрюкав у двері. Голосно і не припиняючи.
   Емма тихенько встала з крісла і навшпиньках підійшла до дверей. Подивившись у вічко, Емма побачила батьків. Як вони взнали, що я приїхала? Як я можу показатись їм на очі в такому вигляді?! Та що поробиш…
   Емма відчинила двері і радісно усміхнулась, обіймаючи маму, а потім батька.
   — Еммо, коли ти приїхала? — запитала мама, входячи у квартиру, а за нею і батько.
   Емма зачинила двері і пройшла разом з батьками до вітальні.
   — Чого ти заплакана? — перелякано запитав тато.
   — Я приїхала раніше бо трішки прихворіла. — Збрехала вона. — Очі червоні не від сліз, а від нежитю. — Брехати то вже по повній.
   — Доню, чому ж ти не сказала, що захворіла, що тобі погано? Чому не сказала зустріти тебе? — шквал запитань, пролунали схвильованою мамою.
   — Все добре. Чесно. — Емма широко усміхнулась, дуже погано приховуючи свій стан. — Як ви дізнались, що я приїхала?
   — Ми прогулювались і побачили світло у твоїй квартирі, от і вирішили перевірити. — Пояснив тато.
   Емма так хотіла сховатись в маминих обіймах, почути татову пораду,… але у цій битві вона одна. Вона не зробить боляче батькам,… це все одно, що запитати – «ви за кого, за мене чи за Тіну?». Для батьків вони з Тіною найдорожчі в житті. Вона не має права розповідати татові і мамі про цю – «гру долі».
   Емма намагалась усміхатись та балакати з батьками про те, як вона провела відпустку, кожного разу стримуючись, коли згадувала, що було насправді в тому будиночку.
   — Еммо, доню… ти приїхала з тим хлопцем? — мама пильно подивилась у вічі донці.
   — Так. Звичайно. — Емма ковтнула, приховуючи клубок із сліз. — Він зараз вдома.
   — У вас все гаразд? — примружившись, поцікавилась мама, наче сумнівалась в правдиврсті слів доньки.
   — Так. Ти що не віриш мені? — Емма вирішила, що найкраща стратегія - «найкращий захист, - це напад».
   — Ну, що ти, доню?! — поспішила сказати мама.
   — Любі, ви не образитесь, якщо я скажу, що дуже втомилась. Так хочеться після дороги виспатись. — Емма зморено подивилась на батьків.
   — Так, так звичайно. — Тато встав першим з дивана, і підійшовши до доньки, поцілував її в чоло. — Видужуй, моє сонечко.
   — Дякую, тату. — Емма усміхнулась.
   — Ми завтра навідаємо тебе. — Встаючи з крісла, сказала мама.
   — Мамусю… Завтра прийде «Казанова». — Емма знову наважилась збрехати і при цьому засміятись, роблячи вигляд, що все просто «супер!».
   — «Казанова»? — здивувався тато.
   — Так, так… — Емма, прокашлявшись, мовила: — Розумієте, мій… мій коханий, настільки гарний, що я нагородила його прізвиськом «Казанова».
   — А-а-а… — тато засміявся.
   — Ну… тоді завтра ми просто подзвонимо тобі. Добре? — мама усміхнулась, радіючи, що у доньки все добре.
   — Так, звичайно. — Мовила Емма з усмішкою до самих вух. — Люблю вас.
   — Люблю тебе, доню. — Мама обійняла Емму і поцілувала у чоло.
   Тато широко усміхнувся і навзаєм промовив:
   — Люблю тебе, моє маленьке сонечко.
   Емма провела батьків до дверей і попрощавшись, клацнула замком.
   Все… Все… можна звільнитись від вдаваної усмішки і проявити справжні почуття.
   Пробігши коридором, Емма влетіла у спальню, впала на своє велике ліжко і знову нестримно заплакала.

   Святослав вийшов із душа, і попрямував до спальні. Звичайно йому хотілось знайти Емму і сьогодні ж повернути її, але план полягав в іншому. Вона сама прийде до нього… як тоді, - перший раз до його спальні… Він зачакає.
   Він зняв рушник, одягнув піжамні штани і влігся в ліжко. Холодно… без Емми холодно на душі… і одиноко у ліжку. Не відчуваючи її аромат… не бачачи її волосся, яке хвилями покоїться на подушці… не бачити її втомлену усмішку, після зайняття коханням, - це важко… нестримно… боляче. Проте, іноді треба зачекати і все буде добре. Їй треба час, - він їй це дасть.
   Святослав усміхнувся, розмірковуючи про те, як Емма буде виглядати з кругленьким животиком. Таким чином, він хотів забути, що все не так, як повинно було бути… Він змінював біль на радісні мрії.
   Усміхаючись, він поринув у сон.

   Емма прокинулась ще на світанку. Ніч була жахливою. Спала вона від сили години три.
   Коли усі справи були зробленні: - душ прийнятий, випите горнятко гарячого чаю, замість кави і усі теплі речі були одягненні, - Емма пішла до магазину. Верніше до аптеки. Сьогодні вона взнає, чи буде вона мамою.
   Увійшовши до аптеки, Емма розглядала тести на вагітність. Їх так багато і усі такі різні. Запитавши провізора, який тест краще вибрати, з затримкою у кілька днів, - їй порадили узяти самий простий, мовивши, що різниці між ними майже нема, - лише одна деталь, ультра модність. Емма подякувала, узяла свою покупку і пішла додому.
   Відкриваючи замок, вона почула позаду себе голос:
   — Еммо, я тебе зараз приб’ю! Чому я маю взнавати від батьків, що ти приїхала?!
   Емма заплющила очі, до болю стиснувши їх, щоб не заплакати, а потім обернувшись з широко відкритими очима – наче від радості і з усмішкою на вустах, - промовила:
   — Сестричко! — кинувшись з обіймами до неї, запищала Емма. — Я так рада тебе бачити! Вибач, вибач… Просто я пізно приїхала, а батьки взнали, що я тут, лише тому, що побачили у мене в квартирі світло. Ну вибач! Не дуйся!
   — Добре… добре. — Тіна стиснула сестру навзаєм у своїх обіймах. — Еммо, пішли до хати, я тобі щось розповім! — вона радісно заплескала у долоні.
   — Тільки не надовго… — Емма не знала, як збрехати. Вона не могла не спілкуватись із Тіною, мовляв – «вибач, я спала з твоїм хлопцем».
   Дівчата опустили руки, припиняючи обійматись.
   — Чому це? — Тіна здивовано подивилась на сестру.
   Емма зам’ялась, а потім прокашлявшись у кулачок, почала брехати:
   — Розумієш… я захворіла, не хочу, щоб ти теж підхопила цей «марафон».
   Тіна широко усміхнулась і замість Емми відчинила замок та увійшла до квартири.
   — А-а-а, ну тоді добре. Я зараз швидко тобі дещо розповім, а потім подумаємо, що робити. — Тіна попрямувала до вітальні.
   Емма важко зітхнула, увійшла до квартири, зачинила двері і попрямувала за сестрою.
   — Ну, що там у тебе – розповідай?! — Емма знову вдавано прокашлялась.
   — Ну-у-у… у мене гарна новина! Мій коханий вчора приїхав! Хочу вас познайомити! — її щастю не було меж.
   Емма відчула, як клубок біллю піднімається вверх, - щоб наповнити очі гіркими сльозами.
   — Тіночко… Сестричко, я зараз не можу… погано почуваюсь. — Емма голосно закашляла… це не важко було зробити, бо у горлі був клубок. — Давай відкладемо це знайомство.
   — Як це?! Ні! Я так не хочу! — запротестувала Тіна і розсердилась.
   — Не ображайся, моя люба. Я просто дуже-е-е погано почуваюсь. Зрозумій. — Емма дивилась на сестру і бачила, як змінюється її невдоволення на турботу.
   — Добре. Тоді за кілька днів. Так підійде? — усміхнулась дівчина, засяявши, як літнє сонечко.
   — Добре. — Збрехала Емма. — А тепер йди, бо це перші дні простуди, не хочу щоб ти захворіла.
   — Дякую за турботу. Мені потрібно бути здоровою, — підморгнула Тіна, — ми ж не будемо вилазити з ліжка! — знову заплескавши у долоні, усміхнулась Тіна.
   Емму ледь не знудило від думки про те, як її сестра у ліжку з її коханим.
   — Ну тоді…
   — Еммо, що з тобою? Ти стала біла наче стіна. — Тіна перелякано дивилась на сестру.
   — Нічого… нічого… Я ж кажу, захворіла. — Емма намагалась стримати сльози. — Ви вже бачились?
   — Ні, ще ні. — Тіна сяяла, коли згадувала свого найдорожчого. — Ми говорили по телефону.
   — Зрозуміло.
   — Еммо, видужуй швидше! Я так хочу тебе з ним познайомити! — Тіна обійняла Емму і додала: — Тобі він сподобається!
   — Я не сумніваюсь. — Емма обійняла сестру навзаєм, приховуючи сльози.
   Відпустивши сестру з обіймів, Тіна почимчикувала до дверей.
   — Видужуй! Па-па. — Тіна запурхала наче метелик і вибігла за двері.
   — Дякую, сестричко. — Усміхнувшись Тіні, вона додала: — Па-па.
   Зачинивши двері, Емма сіла на підлогу у коридорі і ридма заплакала. Вона ж благала його в листі, не приходити… благала… Навіщо він так з нею?! Їй так болить… Вона не зможе бачити Тіну і Святослава удвох. Не зможе. Але куди їй діватись?! Зустріч неминуча… неминуча.
   За кілька днів, вона знову побачить його… Побачить людину, яку кохає… Яка належить їй, і в той же час Тіні…
   Емма встала, не припиняючи плакати. Роздягнулась. Кинула пакет з тестом на поличку. Помила руки і пішла у спальню… на ліжко… знову плакати.