Читати книгу - "Після падіння, Денніс Ліхейн"

Калеб реготнув у келих і зробив ковток.

— Він би і в концтаборі знайшов привід для радощів. «У інших таборах смерті немає такого якісного колючого дроту. Та й душові лійки тут першокласні».

Рейчел випила ще вина.

— Це шикарно.

— Шикарно.

— Але може виснажувати.

— Просто забембувати. Ніколи не зустрічав людини, яка так потребує позитиву, як цей хлопака. І це дивно, бо йдеться не про такий позитив, як на листівках «Голлмарк». Ідеться просто про впевненість. Розумієш?

— О, розумію. Звичайно, розумію. — Подумавши про чоловіка, вона всміхнулася. Той не терпів фільмів із сумним кінцем, книжок, у яких герой програвав, пісень про відчуження.

«Я це розумію, — сказав він якось їй. — Я читав у виші Сартра, мав друзів, які тягнули мене на концерт Nine Inch Nails. Світ — безглузда, хаотична мішанина, у якій ніщо не означає нічого. Я справді розумію. Просто волію не захоплюватися цією філософією, бо вона мені не допомагає».

Браян, як вона вже давно усвідомила із захватом і досадою водночас, не любив нічого гнітючого. Не любив безнадії, похмурого шику чи ниття. Браян любив цілі, стратегії та засоби усунення проблем. Браян любив надію.

Якось Браян сказав: «Можливо все», — а вона, перебуваючи тоді у дратівливому настрої, заявила: «Ні, Браяне, не все. Неможливо подолати голод у світі, неможливо злетіти у повітря, махаючи руками».

У його очах спалахнув дивний вогник. «Усі розучилися чекати. Всім хочеться дістати щось негайно».

«Що ти взагалі маєш на увазі?»

«Якщо вірити, по-справжньому вірити, мати притомну стратегію і бажання покинути все, що маєш, на полі бою, щоб виграти, — він широко розкинув руки, — можна зробити що завгодно».

Рейчел усміхнулась йому й пішла з кімнати, поки їй не довелося вирішувати, чи не є той, за кого вона вийшла заміж, трішечки божевільним.

З іншого боку, їй ніколи не доводилося боятися, що він почне нити, скаржитися чи хандрити. Себастьян, цілком закономірно, був скиглієм. Любителем негативу, в якого склянка завжди наполовину порожня і який у тисячу способів, у серйозних речах і дрібницях, показує, що вважає, ніби світ щоранку прокидається з думкою про те, як би надзюрити йому в їжу. Браян же, здавалося, починав кожен день так, ніби цього дня на нього десь чекав подарунок. А якщо він не знайде того подарунка, то скаржитися на це буде безглуздо.

Ще один браянізм: «Скаржитися, не прагнучи вирішити проблему, — це все одно що хворіти, не прагнучи лікування».

Калеб сказав:

— Він обожнює повторювати це в конторі. Я досі чекаю, коли в почекальні вивісять табличку із цією фразою.

— Однак треба визнати: йому це справді допомагає. Ти коли-небудь бачив, щоб Браян залишався в кепському настрої довше ніж кілька хвилин?

Він кивнув.

— Що правда, то правда. Дехто пішов би за ним і в підпалену печеру, бо просто думає, що Браян так чи інакше виведе їх із того боку.

Їй це сподобалося. Завдяки цьому вона на мить побачила у своєму чоловікові героя, лідера, джерело натхнення.

Рейчел відкинулася на спинку крісла, Калеб відкинувся й собі, і за наступну хвилину вони не вимовили ні слова.

— Ти маєш гарний вигляд, — урешті сказав Калеб. — Ну, тобто ти завжди маєш гарний вигляд, але зараз ти здаєшся…

Поки він добирав слово, вона дивилася на нього.

І він його знайшов:

— Упевненою.

Про неї коли-небудь так казали? Її мати казала, ніби Рейчел так метушиться, що часто-густо забувала б власну голову, якби та не була вже прикріплена до її тіла. Двоє колишніх бойфрендів і один колишній чоловік казали їй, що вона «тривожна». Коли їй ще не було тридцяти, її могли втримувати алкоголь, сигарети й книжки, неодмінно книжки. Коли ж вона кинула курити, а на зміну підвіконню прийшла бігова доріжка, її лікар, зауваживши, що в неї тріщини в гомілці, а її тіло, яке ніколи не ризикувало набути зайвої ваги, досить відчутно схудло, вмовив її доповнити біг йогою. Якийсь час це допомагало, та йога кінець кінцем довела її до «видінь», а видіння після Гаїті довели до панічних атак.

Упевненість. У ній Рейчел іще ніхто не звинувачував. Як Рейчел Чайлдс-Делакруа могла видатися впевненою?

Біля її ліктя завібрував телефон. Повідомлення від Браяна. Вона відкрила його. Усміхнулася.

Там стояв Браян, досі в тому вбранні, у якому ходив сьогодні, із широкою, хоч і трохи змореною, усмішкою та скуйовдженим у дорозі волоссям. Позаду нього виднівся фасад із брунатних панелей і широкі подвійні двері; обабіч входу висіли великі жовті ліхтарі, а над усім цим — назва закладу: «Готель “Ковент-Ґарден”». Браян за ці роки надіслав їй уже кілька знімків цієї вулиці — вигнутої чепурної лондонської вулички з роздрібними крамницями й ресторанами, червоною цеглою і білою облямівкою. Швейцар — чи хто там знімав це фото, — вочевидь, був змушений зійти з тротуару, щоб фасад готелю потрапив у кадр повністю.

Браян махав рукою; найпомітнішою на його гарному стомленому обличчі була широчезна усмішка, якою він неначе показував Рейчел, що розуміє: це не просто звичайне селфі, вона не просто «за ним скучила». Це було своєрідним випробуванням.

І чорт забирай, подумала вона, засовуючи телефон у кишеню, ти завжди його проходив.

Урешті вони з Калебом таки поїхали в одному таксі. Йому треба було їхати далі: він мешкав у районі Сіпорт. Під час короткої поїздки до її оселі вони обговорювали тільки дощ і його вплив на місцеву економіку. Наприклад, «Ред сокс» переносили через дощ матч за матчем, наближаючись до рекорду Головної ліги бейсболу.

Біля її дому Калеб нахилився, щоб поцілувати її в щоку, та коли його губи торкнулись її, Рейчел уже відверталась.

У хаті вона прийняла душ, і дотики гарячої води до заквашеної за день холодним дощем шкіри були таким вишуканим задоволенням, що воно здавалося гріховним. Рейчел, заплющивши очі, уявила Калеба в барі, тоді в коморі, а відтак у неї перед очима виник Браян тоді, як вони востаннє були в цьому душі разом, усього кілька днів тому, і він послизнувся в неї за спиною, провів милом по кожному соску, а тоді по її шиї з одного боку та з другого, і почав гладити її по животі дедалі меншими колами.

Тепер вона повторювала його дії і відчувала, як він