Читати книгу - "Олександр. Її монстр, Влада Калина"

Іван Петрович мене привіз додому і допоміг зайти всередину. Надворі була ніч. Я сказав, що далі піду сам, і одразу впав на порозі.

Іванівна забула ввімкнути світло?

Пізно, може вже спить? 

- Господарю, що з вами? - підбігла Іванівна зі свічок у руках. - В буд нку світло зникло, - пояснила вона. Намагалася мене підняти.

- Залишіть свічку і йдіть спати, - наказав я, і жінка пішла. Вона все одно б мене не до тягла, до моєї спальні на другому поверсі. Я трохи підвівся і знову звалився з гуркотом на підлогу. Ноги не тримали тож вирішив спати під східцями.

- Ніно Іванівно? - Раптом почувся голос Анжеліки з темряви. Намагаючись не наробити багато галасу, я поповз до сходів і вклався під поручні. 

- Ніна Іванівна? - знову тихо покликала - З вами все гаразд? - Дівчина спускалася сходами, а я лежав тихенько, щоб не помітила мене в такому стані. От де ж лайно!

 - Ніно Іванівно! - уже голосно крикнула Анжеліка, майже стоячи біля свічки. - Іванівно!!! - Ще голосніше покликала. - Ви, що втратили свідомість?

Навіщо так кричати, і так голова болить. Далася їй ця Іванівна, у такий пізній час.

- Не кричи! - попросив я її.

Ох, горе ти моє.

- Господи ти Боже мій. Ти що тут...

- Я сплю. А ти чого Іванівну кличеш? Потрібно щось? - Я намагався підвестися, але не зміг. Залишився лежати на підлозі.

Я дивився на свою кохану, і хотів вбити себе за те, що накоїв таких справ. 

Все заплутав. 

Анжеліка стояла біля мене, і в мене завмирало серце, від такої краси.

"Що я роблю? Псую такі стосунки...хоча якісь там стосунки. Їх немає, і не буде очевидно. А так хотілося кохати і бути коханим."

- Ти що п'яний? 

Ні, я закоханий.

Бог або випробовує мене, або знущається.

Господь підсунув мені Ангела свого, і зв'язав мені руки. Дивитись можна, а чіпати не можна. Тобто я сам їх собі зв'язав своєю брехнею. Але я буду не я, якщо не помацаю. Точніше не поцілую. 

Так, я згадав пораду п'яного Леоніда, про поцілунок.

Зізнаюся чесно, якби я був тверезий тоді, то не користувався б порадам Леоніда. Але моя голова погано розуміла, тим більше що Анжеліка стояла так близько.

- Не твоя справа. Я напився з горя, - зітхнув важко прикриваючи руками очі. Хотів додати: і в цьому горі винна ти.

- Горя? - Анжеліка присіла на підлогу поряд зі мною. - Щось сталося?

Вона ще питає? Ішла б краще спати, нема чого мене спокушати.

- Що саме сталося?

- Я кохаю дівчину до якої не можу торкатися. 

"Кохаю тебе але не торкнуся поки не розповім правду "

- Чому не можеш, вона не дозволяє? 

- Ні. І це буде неправильно.

- Що неправильно? Я нічого не розумію з того що ти говориш.

- Я поганий. Я… Чорт… Я такиідіот… А може ну його все до біса… - Сам від себе не чекаючи, я поцілував її, поклав на підлогу і продовжував цілувати. Цілував її обличчя, і просувався по шиї до плечей. Як Анжеліка приємно пахла, і згиналася у моїх руках, це щось. Гадав, що вона вдарить мене і втече, але ні, дівчина чекала на продовження. Я сам не знаючи чому, розстебнув ґудзик на її сорочці, оголив груди. Напевно, хотів ще раз побачити цю красу. 

Господи, за що мені це катування?

Це все одно, що лизнути цукерку і замотати назад, покласти в коробку.

Не уявляю, скільки б ще тривали ці любовні ігри, якби не спалахнуло світло.

Я відійшов від дівчини, крикнув їй, щоб ішла спати. 

Сам не знаю, навіщо зупинився.

Мене досі мучить одне питання: А може, треба було продовжувати? І довести справу до кінця…

Але ж я бісів джентльмен. Я не беру жінок на брудній підлозі в коридорі. Господи!!! В коридорі не беру, на сходах не беру, в лісі теж. Так де ж я їх беру, чорт забирай? На дивані? 

Як казав той придурок з рубцем на лобі: "Зробимо це на дивані, як пристойні люди". 

До біса цих пристойних людей.