Читати книгу - "Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1"

Селяни сказали їм, що вони вже близько від неї, а Іранон вже знав, що то не його рідна Айра. Вогні Унаї не нагадували вогнів Айри, бо тут вони палали надто сильно, в Айрі ж м’яко і магічно сяяли, як місячне проміння на підлозі під вікном, де Іранонова мати співала йому колискових пісень. Але Унаї було містом лютень і танців, тож Іранон і Ромнод спустилися крутосхилом, сподіваючись знайти людей, яким пісні і мрії принесуть радість. Увійшовши до міста, вони побачили там прикрашених трояндовими гірляндами гульвіс, що тинялися від дому до дому, схилялись із вікон і балконів, слухали Іранонових пісень, і кидали йому квіти, і гучно аплодували, коли він закінчив співати. І тоді на мить Іранон повірив, що нарешті він знайшов тих, хто думає і відчуває так само, як і він, хоч місту бракувало навіть сотої частки краси Айри.

На світанку Іранона охопило сум’яття, бо куполи Унаї не сяяли золотом на вранішньому сонці, а були сірі і похмурі. Мешканці Унаї були постійно бліді від гулянь, отупілі від вина і геть не схожі на осяйних жителів Айри. Але Іранон зостався, тому що люди кидали йому квіти і оплесками вітали його пісні, а з ним і Ромнод, якому полюбилися міські гуляння, який і сам почав вплітати у своє темне волосся троянди і мирт. Уночі Іранон співав гультяям, але був, як і раніше, увінчаний лише лозою гірського винограду і співав про мармурові вулички Айри і про дзеркальну гладінь Нітри. Співав він і в оздоблених фресками залах Монарха, стоячи на кришталевому помості, який був піднятий над підлогою, що правила їм за свічадо, і своїм співом він викликав в уяві слухачів дивовижні образи, а в дзеркалі підлоги, здавалось, відбивалося щось давнє, неймовірно прекрасне і вже напівзабуте, а не залиті вином бенкетувальники, які засипали його трояндами. І король вмовив його відкинути вбік свій подертий багрянець, зодягнув його у золото і сатин, персні з нефриту і браслети з фарбованої слонової кістки, оселив його у позолоченій і завішаній гобеленами кімнаті з різьбленим дерев’яним ліжком під навісом із вишитого шовку. Так Іранон замешкав в Унаї, місті лютень і танців.

Невідомо, скільки часу Іранон прожив у палаці Унаї, але якось король запросив до палацу екзотичних танцівників із пустелі Ліраніану і смаглявих флейтистів із Дринену на сході, а увечері гульвіси кидали свої квіти не Іранону, а танцівникам і флейтистам. І день за днем Ромнод, що був ще хлопчиком у гранітному Телосі, ставав усе огряднішим, обличчя його все більше червоніло від вина, він усе менше і менше мріяв і вже без захоплення слухав Іранонові пісні. Але хоча Іранон сумував, він не припинив співати і так само щовечора виливав у піснях свої мрії про Айру, місто з мармуру й берилу. Якось однієї ночі одутлий і розповнілий Ромнод, важко хропучи на гаптованих подушках свого бенкетного ложа, помер, а схудлий блідий Іранон співав самотою у далеких закутках. А коли Іранон зронив останню сльозу над могилою Ромнода і вкрив її зеленим віттям, яке хлопець колись так любив, він скинув увесь шовк та прикраси і, забутий, пішов геть. Геть з Унаї, з міста лютень і танців, одягнений тільки у подерту порфіру, в якій і прийшов, прикрашений лише свіжими виноградними лозами з гір.

На заході сонця Іранон вирушив далі, все ще шукаючи рідну землю і тих, хто зрозуміє його пісні і мрії. У всіх містах Цидатрії і краях, що лежать за пустелею Бназі, діти насміхалися з його старомодних пісень і подертої пурпурової туніки, але Іранон не старів і так само надягав вінки на своє золотаве волосся, коли співав про рідну Айру, втіху минулого і надію майбутнього.

Однієї ночі він прийшов до вбогої халупи старезного пастуха, брудного і згорбленого, який пас отари на кам’янистому схилі над болотами і сипучими пісками. Іранон запитав цього чоловіка про те саме, про що запитував багатьох до нього:

— Чи не скажеш мені, де я можу знайти Айру, місто з мармуру і берилу, повз яке плине дзеркально гладка Нітра, де водограї маленької річечки Кра співають зеленим долинам і пагорбам, вкритим деревами? І пастух, почувши такі речі, пильно і дивно дивився на Іранона, ніби пригадуючи щось давнє, загублене в часі, помічав про себе кожну рису обличчя чужинця, кожну його золоту волосину, його вінок з виноградного листя. Але він був старий і, похитавши головою, відповів:

— Чужинцю, мені справді знайома назва міста Айра, і все інше, про що ти казав, але вони відлунюють до мене ніби здалеку, з порожнечі довгих років. Я чув про них іще в молодості, від свого товариша, сина жебрака, який часто поринав у дивні мрії, який сплітав довгі оповідки про місячне світло, квіти і західний вітер. Ми сміялися з нього, бо знали його від народження, хоч він і думав, що є сином короля. Він був гарний, як оце ти, але голова його була повна дурощів і дивацтв; ще малим він утік, сподіваючись знайти того, хто б радо слухав його пісні і мрії. Як же часто він співав мені про землі, яких ніколи не було, і про речі, яких бути не може! Повсякчас казав, що він був принцом, хоч усі ми і знали його від народження. Не було ж бо ніколи на світі чарівного міста Айра, не було й нікого, хто міг би насолоджуватись тими дивними піснями, окрім як у мріях мого давнього товариша Іранона, який давно зник.

І в сутінках, коли одна за одною на небо вийшли зорі і місяць освітив болото сяйвом, схожим на те, яке тремтіло на підлозі перед очима заколисаної маминою піснею дитини, у смертоносні сипучі піски побрів стариган у подертій порфірі, коронований засохлим виноградним листям, дивлячись уперед, на золоті бані прекрасного міста, в якому розуміють мрії. Тієї ночі у старезному світі назавжди померла часточка краси і молодості.

Мiсячні болота

Я не знаю куди, в які далекі жахливі землі відійшов Деніс Баррі. Я був з ним останньої ночі, яку він провів серед живих людей, я чув його крики, коли його щось забрало, але ні довколишні селяни, ані вся поліція графства Міт так і не змогли його знайти, хоч як довго вони прочісували величезні території. Я досі здригаюся, почувши, як на болоті квакають жаби, або побачивши місяць у безлюдних місцях.

Я добре знав Деніса Баррі ще в Америці, де той розбагатів, і першим привітав його, коли він викупив старий замок біля боліт у сонній місцині під назвою Кілдеррі. З Кілдеррі походив його батько, і Баррі здавалося, що саме на батьківщині своїх предків йому було б найприємніше насолоджуватися своїм достатком. Колись його пращури, що правили у Кілдеррі, збудували цей замок і оселилися в ньому, але ті дні давно минули, тож уже не одне покоління порожній замок занепадав. Повернувшись до Ірландії, Баррі часто мені писав, оповідаючи, як під його наглядом старий замок, вежа за вежею, знову підносився до своєї минулої величі, як плющ повільно обплітає відновлені стіни так само, як і багато століть тому, як селяни благословляли його за те, що він своїм заморським золотом повернув назад давні часи. Але згодом постали проблеми, селяни забули свої благословіння і натомість почали тікати геть, ніби від