Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

— Відлежатися б тобі… — кинув ще вслід Остап і хотів теж було йти, але щось пригадав і подивився під ноги. На втоптаному снігу, окрім червоних плям, темніла щось дивне. Остап нахилився і підняв цю річ. Покрутив у пальцях і здивовано присвиснув. В його руці був грубо відрубаний шматочок срібного талера. З патьоками засохлої крові. — Гм… — пошкрябав підборіддя, задумливо дивлячись услід сотнику. — І як це зрозуміти?

Але, чи то запитав надто тихо, чи просто нікого поруч не виявилося, — питання так і залишилося без відповіді.

— Гм… — ще раз глибокодумно підсумував сумніви Остап, та й запхав дивну знахідку за відворот шапки. Смикнувся було у бік корчми, але вирішив, що сьогодні не найкращий день для чарки. Та й дружина, з огляду на обставини, піднесе, не відмовить, — і теж побрів додому.

Сміла досить велике місто, але це якщо здалеку дивитися, а ногами, особливо знаючи короткі стежки, то й не дуже. Остап, проживши тут пів віку, природно, не пішов на міст, інакше довелося б з добрих півтори версти накинути, а звернув провулками до вузької кладки, хитро перекинутої у відомому тільки тутешнім місці, де русло річки посередині ділила невелика кам'яна гряда. З важкою ношею туди краще не потикатися, ненадійна переправа, а от якщо з порожніми руками, та ще й квапишся — саме воно. Тим більше тепер, коли крига значно звузила відстань між берегами.

Тож не минуло й півгодини, як Остап уже обмітав сніг з валянків на порозі своєї хати. А коли роздягнувся і увійшов у світлицю, то навіть озирнувся, наче вирішив, що помилково в чужий будинок потрапив. І якби не рідні обличчя дітей, точно вийшов би надвір — перевірити. Принаймні те, що залишали вранці, коли йшли рятувати запорожця, і те, як виглядала світлиця зараз, відрізнялося разюче. Такий святковий та чепурний вигляд хата, як правило, мала не частіше ніж двічі на рік. На Великдень та на Різдво. Але до Різдва залишалося ще цілих три дні. Не так давно ще Миколі осанну в церкві співали. Проте світлиця сяяла, як нове люстерко.

Вимито, прибрано. Скрізь тільки нові рушники та скатертини. Одарка та Степанида у нових хустках. Які навіть у церкву не завжди носили, а лише на великі свята. Навіть діти в обновках. Сидять чинно за столом і на нього поглядають. А на чільному місці, під іконами — Марічка й той самий заброда-запорожець. І дух від печі такий йде, що мало слина з рота не закапала.

— Еее… Свято сьогодні якесь, чи що? — вимовив невпевнено. — Чого ви вирядилися, як на весілля?

Сказав і зрозумів, що точніше вгадати не міг. Весілля не весілля, а недарма козак біля доньки сидить. А як зрозумів, то й усміхнувся від душі. Слава Богу, закінчилося бідування та гірка самотність у його кровинки. Поживе ще щасливо.

— А-а… То у нас гість, — вдав, що лише зараз помітив Нестора. — Тоді зрозуміло… Гість в хату, Бог в хату…

— Добрий день, пане господарю, — запорожець підвівся і вклонився.

— І ти здоров будь, — Остап підійшов ближче і простягнув руку. — Давай знайомитись.

— Нестор Журба. Товариш війська Низового Запорізького.

— Остап Комар. Міщанин.

Чоловіки потисли навзаєм долоні. Декілька секунд мірялися міцністю рукостискання і залишилися задоволені один одним. Ніхто в силі не поступався.

— А що це ви на порожню скатертину споглядаєте? — здивувався Остап. — Мови немає, вишита гарно. Але хіба так гостей вітають? Ану, Одарко, став усе, що в печі є на стіл. Не сором мене перед людьми.

— Зараз… — схопилася господиня. — У мене все готове. Тільки на тебе й чекали.

— От і славно. А ми, поки що, у сінях покуримо. Так?

Нестор зрозумів, що Остап хоче переговорити з ним віч-на-віч, кивнув і пішов слідом за господарем.

— Ти мені ось що скажи, хлопче, — одразу ж почав розпитувати Остап. — Ти у нас як, проїздом чи затриматись хочеш? І правду кажи.

— Якщо доля не розпорядиться інакше, — напрямки відповів Нестор. — То хочу осісти у вашому місті назавжди.

— Он воно як? І з чого це? Набридло козакувати? Начебто, не старий ще?

— Не те щоб набридло, — знизав плечима Нестор. — Але так склалося. Не дивись, що сивого волосся в чубі немає, мій досвід на шкурі татарськими шаблями виписаний. Та й в останньому бою чиркнуло мене стрілою з отрутою. Ледве з обіймів кістлявої видряпався... З тих пір, іноді така слабкість накочує, що в очах темніє. На землі твердо стою, а вивалитись із сідла на марші не хочеться. До того ж, мій побратим, передав мені дарину на землю. Саме поруч зі Смілою. Ось я і приїхав подивитися… Скажу чесно, спершу подумував продати, але як доньку твою побачив, так і вирішив — досить одинаком по світі поневірятися. Настав час про своє вогнище задуматися.

— Невже Марічка так до серця припала?

— Навіть не сумнівайся… Хіба така красуня може не сподобатися? І гарна, і господиня добра, і душею щира. А співає як…

— Ти вже й пісні послухати встиг? — гмикнув Остап. — Бачу, хлопець меткий… Свого не проґавиш.

— Не гнівайся, батьку, — повинився Нестор. — Не навмисно… Все якось само… сталося… Як від упиря пощастило відбитися. Марічка злякалася сильно... Я втішати став... Ну і... Але я лихого поганого не мислю. Одразу їй запропонував піти за мене.

— А що вона?