Читати книгу - "Хазяїн Чортового млина, Кулик Степан"

Прикрість в душі, через відмову впертого козака, була настільки сильною, що на якийсь час сотник забув про поранене плече. І воно, мабуть, образившись за неуважність, нагадало про себе таким різким, пронизливим болем, що аж в очах потемніло, а коліна стали ватяними. Щоб не застогнати в голос, він заскрипів зубами і присів на сходах, втираючи здоровою рукою піт, що зросив чоло.

— Щось тобі зовсім погано, Микито Степановичу, — почувся поруч співчутливий голос. — Рана дошкуляє? Ти б поберігся. Мороз якийсь. Недовго й застудити.

Сотник неохоче розплющив очі і подивився на того, хто до нього заговорив. Поруч стояв Комар.

— А це ти, Остапе… Чого тобі?

— Так справу треба закінчити.

— Яку ще справу? — рана не вгамувалася, наче вогнем горіла, і сотник цідив слова через силу, думаючи лише про те, як добре було б зараз опинитися в теплі, біля печі. Та склянку оковитої прийняти. Для полегшення. А задля цього треба зібратися з силами і йти додому. — Все ж добре. Всі задоволені... Он, на доньку хоча б глянь. Милується зі своїм запорожцем.

— Що з дівки взяти, — махнув рукою Комар. — Волосся довге — розум короткий. Вони ж не головою, а... взагалі, не про те думають.

— Говори ясніше. Втомився я… Що не так?

— Та все не так, Микито Степановичу, — розвів Остап руками. — Ти вже вибач, що докучаю. Але підпал був? Був... А хто підпалив? Треба слідство вчинити. Про те, що дочка дивом жива залишилася — окрема розмова.

— Слідство? — перепитав сотник. — Добре. Велю… А кого ж шукати? Свідки лише на запорожця вказували. Інших підозрюваних немає.

— А ти сам подумай. Якщо ті двоє збрехали про козака, то чи їхнім словами взагалі віру можна мати?

— Натякаєш, що це Луць та Гладкий хутір підпалили?

— Доня казала, що голос Луця упізнала. І як другий — товариша свого Тихоном кликав — теж чула.

— Гм... Серйозне звинувачення. Але навіщо їм це?

— Може, п'яні були, полізли до молодиці за скоромним, а як не облизня впіймали — розсердилися, та й підпалили хату зі злості. З п’яних очей ще й не таке паскудство вчинити можна. Або й наказ виконували...

— Час від часу не легше, — похитав головою сотник. — Купцеві точно ні до чого хутір палити.

— Того не знаю... І наклеп наводити не стану. Просто подумав, що вони обоє в Мухи працюють. І вже якщо їм може хтось наказ віддати, то лише Терентій.

— Теж правда, — зітхнув сотник. — Гаразд. Я тебе почув. Пошлю сердюків до Мухи. Велю привести всіх на дізнання. Ти теж приходь. І доньку візьми, нехай під присягою все повторить. Але не зараз. Ближче до вечора. Лихоманить мене щось... Піду, приляжу.

— Як скажеш, Микито Степановичу, — вклонився Остап. — Увечері, то й увечері. А сердюків ти зараз шли. Як би не втекли таті, дізнавшись, що Марічка жива і що запорожця ти звільнив.

— Без тебе не здогадався б, — пробурчав сотник. Потім поманив сердюка. — Миколо, бери п'ятьох хлопців і ступайте на подвір'я Мухи. Візьмете Терентія та двох його робітників — Тихона Луця та Омелька Гладкого і приведеш сюди. Тримати окремо. Перемовлятись не давати. Але, без зайвини. Їхня вина ще не доведена. Так що не бити. Проситимуться до вітру чи там пити, курити — не забороняти. Надвечір повернуся.

— Добре, пане сотнику, — кивнув сердюк. — Зробимо. Не сумнівайтеся…

Сотник глянув услід, обвів поглядом спорожнілу площу, підвівся і ступив з ганку. Але, мабуть, доля вирішила, що неприємностей сьогодні відсипала йому ще недостатньо. Нога наступила на лід, не знайшла опори та й поїхала вперед.

Вже майже падаючи, сотник в останній момент зумів приловчитися і, щоб не впасти, вхопився за поручень… Переносячи вагу на руку. Поранену…

Біль не просто пронизав плече, він буквально розірвав його навпіл. Неначе друга куля увійшла в те д саме місце. Усередині щось хруснуло, і сотник відчув, як по руці потекла гаряча кров.

— Ммм… — ледве стримуючись, щоб не заволати, застогнав крізь стиснуті зуби. — Щоб ти здох! Ну, нічого… Поквитаємось ще… За все заплатиш…

— Е, та в тебе ніяк жар, Микито Степановичу? Он обличчя аж мокре все.

Сотник глянув на Остапа налитими кров'ю очима і кивнув головою.

— Так, розібрало трохи. Підсоби на коня сісти. Не впораю сам…

— Зараз.

Комар сходив до конов'язі, відв'язав коня сотника і підвів до ганку.

— Стремено притримати чи плече підставити?

— Стремено…

Сотник узявся здоровою рукою за передню луку, поранена висіла батогом, вставив ногу в стремено, зібрався з силами і закинув себе в сідло. Похитнувся від слабкості, що аж заколисувала, але втримався. Машинально хотів взяти повід у ліву руку, але навіть підняти її не зміг. Зате кров від зусилля потекла ще сильніше і почала скрапувати з пальців, фарбуючи сніг.

— Овва, як тебе розібрало, Микито Степановичу… — щось стукнуло Остапа по кінчику чобота, але він не звернув на це уваги, підібрав повід і подав сотникові. Той перейняв його здоровою рукою, потім торкнув коня шенкелями, і той звично затрусив додому.