Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Олеся сиділа, спираючись спиною на колесо гармати, опустивши голову на коліна і обнявши їх руками. Сиділа непорушно, але навряд чи спала... Я б, знаючи що на світанку мене стратять, точно не зумів заснути. Напевно, просто замерзла, а в такому положенні хоч трохи тепліше. Стражник, бачачи таку покірність долі дівчини, не особливо і пильнував. Ну, куди вона подінеться? Тримався обіруч за списа та й куняв упівока. Хитрун — і збоку не помітно, що вартовий дрімає, а як засне по-справжньому, спис впаде і розбудить.

Тінь від частоколу, ще більше ущільнила нічну темряву і дозволила мені непомітно зайти йому за спину. Залишалося зробити десяток кроків і... А от з цим «і» я знову засумнівався. Проблема була навіть не в «бити чи не бити»? Питання в іншому: з якою силою? Ну, не було в мене практики нанесення ударів по голові важким і тупим предметом. Тож, я дуже переживав, що можу не розрахувати, гепнути занадто сильно і вбити вартового. Або, що ще гірше, — в останню мить притримати руку і не приголомшити його. Наслідки пояснювати не треба... Як варіант, запросто можу опинитися в одному мішку з Олесею. Або в іншому, але теж з каменем на шиї.

Що ж робити?

І ось тут я пригадав, як у школі ми бавилися в «усипляння», перекручуючи на шиї шарф добровольцям, які бажали випробувати гострі відчуття. Принцип той же, що і у аркана. Петля стискає сонну артерію, кров перестає подавати в мозок кисень, і людина втрачає свідомість. А потім, з непритомного тіла можна хоч «гіпс знімати».

І що не менш важливо, тут я точно знав: з якою силою стискати і як довго тримати, щоб обійтися без небажаних наслідків у вигляді летального результату. У дитинстві мої друзі втрачали свідомість приблизно на двадцятій секунді. Дівчатка — трохи швидше.

Але каверза не дрімає і тут же підсунула іншу проблема.

Все зайве я залишив в човні і тепер під руками не виявилося нічого підходящого для зашморгу, крім шнурка, що заміняв ремінь на штанах. А без нього шаровари падали вниз швидше, ніж охнути вспієш. Халепа… Що ж його робити?

Подумавши трохи, вирішив, що нічого страшного не станеться, якщо Олеся побачить свого рятівника без штанів. Перше, — ніч, темно та й придивлятися буде ніколи. А друге, — натільна сорочка нижче стегон. Зняв шаровари, обв'язав ногавиці навколо талії, і отримав якусь подобу фартуха. Зате тепер нічого не заважатиме.

Десять кроків... Вісім... П'ять...

Я підкрадався так тихо що навіть дихання власного не чув. Тільки серце зрадливо бухало в грудях, відлунюючи у вухах набатом.

Три ... Два ...

Схрестивши руки, накинув зашморг на шию вартовому і затягнув. Тепер залишалося тільки рахувати до двадцяти, не звертаючи уваги на конвульсійне сіпання жертви. Але, оскільки мав справу з дорослим, міцним парубійком, приблизно мого віку, вирішив підстрахуватися.

Двадцять три, двадцять чотири, двадцять п'ять... Та коли ти вже знепритомнієш? Задушишся ж, дурню!

І як раз в цей момент сторож безсило повис у мене на руках. Зачекавши ще три секунди, я послабив зашморг, готовий в будь-який момент, якщо козак все ж прикидається, знову затягнути очкур на його шиї. Або — робити штучне дихання, не дай Бог...

Ні, не прикидався. Зомлів по-справжньому. Я обережно поклав хлопця на землю і насамперед засунув у рот кляп. Потім зв'язав руки і ноги. Використовуючи для цього всі підручні засоби. Шнурок від кисета, його ж пояс, перев'язь... А на останок просунув крізь вузли спис, а потім один кінець запхнув поміж спиць колеса. Не бозна-яка запірна система, але звільнитися буде складніше.

Тим паче, що зброю у вартового я все одно відбирати не збирався. Навіщо принижувати козака ще більше? Єдине що прихопив — кресало. Для кожного втікача річ неоціненна. Ну, і ключі від кайданів, само собою. Хвала богам, вони у вартового все ж були. Аж на серці легше стало.

Тепер Олеся...

— Тссс... — приклав палець до губ, бачачи що метушня з вартовим не залишилася для неї непоміченою. — Це я... Петро. Пам'ятаєш мене?

Дівчина кивнула. Навряд чи наше знайомство, а особливо — обставини розставання були приводом для оптимізму, а все ж моя поява вносила плутанину і давала хоч якусь надію.

Швидко підійшов і сунув в руку ключі. Глянув у широко розкриті від подиву очі і з натиском продовжив.

— Знімай кайдани і чекай мене тут. Наче й надалі прикута. Якщо мене не буде надто довго і почне світати — біжи за ворота. Лівіше від них догори дном чайка лежить. Позаду чайки човен. Сідай в нього і пливи, куди очі дивляться. Аби швидко і подалі від Січі. В човні знайдеш їжу на кілька днів, і зброю. Але краще дочекайся мене. Я миттю.

— Я боюся... — дівчина схопила мене за руку. — Не йди нікуди. Втікаймо разом.

— Обов'язково, — погладив її легенько по голові. — Не бійся. Я повернуся раніше, ніж ти кайдани знімеш. Треба погоню по хибному шляху направити. Для нашого ж блага. Щоб не зловили...

Зрозуміла, бо хоч і зітхнула, все ж кивнула. От і добре.

Коли чекаєш або наздоганяєш, час стає тягучий, мов патока, а коли сам втікаєш — мчить наввипередки, безжально караючи за кожну секунду зволікання. Тож, залишивши Олесю, я метнувся на пошуки Полупуда. Орієнтуючись на гучний регіт, що доносився з передмістя, де і розташовувалися всі торгові і питні заклади.