Читати книгу - "В обіймах привида, Анні Флейм"

Схоже, моє мовчання відчувається занадто спантеличеним для такого простого пояснення.

— Гаразд, — зітхає Ліам, — скільки років було твоєму чоловіку? Ти наче казала, що між вами двадцять років різниці, отже… Приблизно сорок?

Я мовчки киваю. Це ж треба, запам'ятав нашу різницю у віці.

— В такому випадку не за такого вже й старигана ти пішла заміж, — привид ввічливо усміхається та задумливо поглядає кудись вбік. Мабуть, йому вже набридло пояснювати очевидні для магів речі. — Реальної різниці між вами було років вісім-десять, не більше. 

— Він не виглядав молодшим, — тихо промовляю я. — Навіть навпаки — здавався старшим за свій людський вік. Коли Ріхард став вхожим до нашого дому, батько навіть не одразу повірив, що він — маг.

— З артефакторами так буває, — хмикає Ліам. — Швидко зношуються.

Я мимоволі кривлюся від настільки… зневажливого порівняння людини зі вживаним предметом.

— Раптом що, це цілком офіційний термін, який самі ж артефактори стосовно себе використовують. Твій ще й першого рангу був, наскільки я запам'ятав з тієї запальної промови перед прислугою, — в голосі привида чути хоч і дещо приховані, але цілком очевидні насмішкуваті нотки, — отже, сам себе загнав. Щоб отримати перший ранг до сорока років, треба мати неабияку працьовитість.

— Так, він дуже любив свою роботу, — зітхаю я. — І дуже цікаво про неї розповідав. 

— Це помітно. Ти не сахаєшся магії, на відміну від більшости звичайних людей.

— Я і відчувати її можу, — знизую плечима. — Ріхард навчив.

— Он як… — тягне Ліам. Здається, недовірливо. Але я в цьому не впевнена, бо не бачу його обличчя. Сонце вже давно зайшло, і сутінки на майданчику другого поверху вже встигли поступитися місцем темряві. І якщо привид напевно мене бачить, звісно, якщо зберіг цю прижиттєву здатність магів, то я його — ні. 

Та вже за кілька секунд розумію, що він встав, обійшов стіл та зупинився позаду мене. Я відчуваю обережний холодний дотик до скроні — Ліам заправляє мені за вуха пасмо волосся. В ніздрі вдаряє морозний запах зимової ночі.

— І що ти зробив?

— Хм, дійсно відчуваєш, — недовіра в голосі привида нікуди не зникає, але при цьому доповнюється цікавістю. І я ловлю себе на думці, що ця інтонація викликає якесь непевно-приємне відлуння в моїх грудях. І відчуття холоду одразу стає слабшим. — А стосовно того, що я зробив… Змінив печатку.

— Що це значить? — миттєво насторожуюсь я.

— Схоже, Рік дуже тобою серйозно зацікавився, — зітхає Ліам. — Можеш вірити, можеш ні, але він скасував твою шлюбну обітницю чоловіку, а замість неї навісив на тебе… щось на кшталт мітки, що він має на тебе плани.

— Це… взагалі як? — мені не хочеться вірити тому, що чую. — Що за злий жарт?!

— Він реєстратор, — промовляє привид так, наче це все пояснює. І лише за кілька секунд додає: — Фактично всі різновиди печаток власності, і шлюбна серед них — свого роду документи магічної природи. Маги, щоб ти знала — дуже ревниві власники. Відмітивши звичайну людину, як друга, потенційного або реального шлюбного партнера, маг бере на себе відповідальність за його вчинки і захист перед очима спільноти.

— Я все ще не розумію… — хитаю головою. — Я що тепер, більше не вдова? Як він взагалі міг зняти шлюбну обітницю?

— За людськими законами — ти вдова, і залишишся нею до нового шлюбу. За магівськими — теж, але вже вільна від шлюбної клятви і, як наслідок, необхідності дотримуватися жалоби. Адже тільки реєстратор здатен скасувати її достроково — якщо знайдеться хтось, хто захоче назвати тебе своєю — за твоєю згодою, звісно.

— Але я не давала жодної згоди…

— А це вже Рік вирішив за тебе, як реєстратор. Пам'ятаєш, я казав, що твій чоловік — йолоп? — в голосі привида лунають глузливі нотки. — Якщо не попереджав тебе про слова, які ніколи не можна говорити жодному магу. Так от, дотиків це теж стосується. Дозволяєш доторкнутися — отже, довіряєш і готова прийняти будь-які наслідки.

Я відчуваю, як у мене починає паморочитися в голові. Якщо цей… реєстратор фактично позбавив мене навіть права на жалобу… Як же це гидко звучить навіть в думках!

— І що тепер? Цей… Рік чи як там його звуть — буде до мене залицятись?

— Не буде, якщо захоче жити, — зловісно відповідає Ліам. — Тому що я замінив його мітку на власну.

— Що це значить? — запитую я, відчувши, як холоне в грудях. Тому що здогадуюсь про те, якою буде відповідь.

— Тепер ти належиш мені.

Слова, що лунають цілком буденно в темряві та тиші маєтку, змушують моє серце пропустити удар.

— Але ж ти казав, що потрібна згода… 

— А ти казала, що моя боржниця, і що твоє життя в моїх руках, — саркастично промовляє привид. — Тому я просто вирішив взяти те, що ти мені запропонувала. Плату за послугу.

— Навіщо? — глухо запитую я. — Навіщо я тобі?

— Не знаю, — отримую байдужу відповідь. — Але я точно знаю, що не хочу бачити тут Ріка ні гостем, ні тим паче — твоїм чоловіком, якщо все зайде надто далеко. 

— Кажеш так, ніби після його витівки я тільки й мрію про те, щоб він затягнув мене у ліжко.

— Він вміє бути наполегливим. Рано чи пізно, думаю, ти здалася б. Але спостерігати за цим на власній території я вважаю сумнівним задоволенням.

Що ж, якщо подивитися на це, як на вимушену міру… Все виглядає не настільки мерзотно. Мітка Ліама захистить мене від чужих зазіхань, принаймні з боку магів, а між собою ми вже якось домовимось. Тим паче, що бути нам разом неможливо навіть за наявності бажання — з очевидних причин.

Остання думка чомусь викликає дивне гіркувато-щемке почуття — схоже на жаль через те, що ніколи не станеться. Адже десь в глибині душі я мушу визнати — Ліам вочевидь мені подобається. Як зовнішністю, так і своєю рішучістю та норовливою вдачею.

— А з огляду на те, що просто так зняти мітку я не можу — довелося заявити про власне право. В результаті Рік тобою поступився. І більше він тебе не займатиме, якщо не захоче собі проблем.